Танго на Левандівці

Серед натовпу, за яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.

Моє танго схоже на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися з новими людьми і новим кварталом міста.

***

- „Where can I dance tango in Lviv?“, запитала я вчителя, задихавшись.

- „Every Sunday, on the market square“, відповів він, не зволікаючи.

- „Do I have to be accompanied?“ цього разу на відповідь прийшлося трохи зачекати. Чи я припустилася помилки безтактності? Я спробувала ще раз: „Are there not enough men?“ Знову тиша.

- „There are enough men, but they won’t dance with you. I mean, not with a stranger. I do, but they won’t...“, відповів він нарешті.

***

У перерві між мілонгами, я роззирнулася довкола: там були чоловіки на велосипедах, молодь у подертих джинсах, кілька алкоголіків, сім’ї, жінка, яка інколи жебракувала у середмісті, і і багато дітей. Все ще грала музика. П’яне тріо, що складалося з двох чоловіків і жінки, танцювало.

Пізніше я зауважила на задньому плані елегантні будиночки початку минулого століття, невеликий ліс, крамниці, оточену міцним запахом кадила церкву з добудовами комуністичних часів. Я пообідала в елегантному ресторані у народному стилі з темним деревом, кахелем та кришталевими люстрами. Одна з моїх колег назвала ресторан «нормальним». Я розуміла, про що вона; інтер’єр ресторану нагадував мою квартиру в центрі міста.

Колеги залагодили усі свої нагальні справи. Погода була добра і ми вирішили повернутися  до центру пішки. Я все ще була, наче зачарована. Мене надзвичайно приємно вразила екзотична дикість кварталу, розташованого декілька кілометрів від історичного центру міста.

***

Фестиваль розтягнувся на цілий тиждень перед святкуванням Дня незалежності. Наступного дня разом із групою дівчаток я вибралася у раллі Левандівкою. Ми ходили слідами режисера Параджанова, чиє ім’я і носить фестиваль, шукали речові докази, ближче пізнавали історію району. На питання «а де ж хлопці?» дівчата з моєї команди лише безпомічно знизували плечами.

Пізніше я повторила запитання, однак цього разу скерувала його до дорослих. У відповідь я почула, що чоловіки надають перевагу футболу. Дорогою до центру мої товаришки з команди затягли мене у бар-ресторан недалеко від парку та штучного озера на Левандівці. Там більшість відвідувачів становили чоловіки. «Що ж, здається футбол викликає спрагу», подумала я.

***

- „Ти ходила ще раз на танго?“ поцікавилась моя мама по телефону.

„ Я розривалася між почуттям гордості і цікавості. В кінці кінців я таки пішла туди.“

- „Я рада. Принаймні ти змогла подивитись як інші танцюють...“

- „Падав дощ…. Цього разу ніхто не танцював.“

***

Впродовж свого перебування у Львові  я спілкувалася майже виключно з жінками. Окрім того, це були люди з області культури. Та невелика кількість чоловіків, з якими мені вдалося поспілкуватися, були або гомосексуалами, або іноземцями, або вчителями танго.

- „Ти забула про свого старого фаната. Того, з поліції.“ (див.: „Prost“: http://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/prost_18.html)

Мені навіть було якось шкода, що ця тема виявилася аж надто складною до обговорення. Щоразу коли я пробувала зрозуміти ситуацію, я зустрічалася із зморщеним чолом співрозмовника. Виглядає на те, що я взагалі була єдиною, кого ці питання цікавили.

Кримський бар

Якось я вже там була з друзями з Польщі. Він розташований в одній із бічних вуличок неподалік мого помешкання. Оскільки там було лише вино, один із моїх друзів не захотів там залишатися. Відколи він не п’є алкоголю, для нього важливо, щоб в барі пропонували воду і різноманіття безалкогольних напоїв.

***

Я пішла туди вдруге. Цього разу з Марі. Нам дуже сподобався бар. Він маленький і дещо темнуватий. Стіна за барною стійкою здається повністю обклеєна пивними бочками. Ми присіли за круглим столиком і замовили вино, назва якого була нам зовсім невідома.

Розмова з Марі, молодою письменницею з Берліна, яка зараз у Львові на письменницькій стипендії, була надзвичайно цікавою. Таким же ж цікавим було спостереження за оточуючим нас товариством. А складалося воно з велетенського, дещо безформного чоловіка, який, здавалося, щойно зійшов зі сторінок якоїсь казки, татуйованого чоловіка з модною стрижкою та сумкою через плече, та зі свого роду трубадура з ноутбуком замість музичного інструменту. Окрім них, тут був ще молодий бармен, який був зайнятий зі своїм комп’ютером – чи то телефоном – по той бік барної стійки. З вільної чи то навіть байдужої атмосфери, можна було зрозуміти, що це товариство бувало тут часто. Хоч ми і не належали до постійної клієнтури, ми однаково могли без проблем тут випити*.

***

У барі був постійний рух. Велетень неодноразово виходив, щоб пізніше повернутися знову. Ніякого порогу, там, в принципі, не було: ззовні на тротуарі стояли такі ж столики та стільці, як і всередині. Разом з другом татуйований чоловік насолоджувався читанням свого смартфону, потім кудись зникав, а згодом знову повертався.  Бармен час-від-часу відривав погляд від свого гаджету, щоб піти до свого роду кухні у застінках кнайпи. За увесь час до бару зайшов лише один клієт, щоб наповнити вином свою пляшку, так би мовити «вино з собою».

Не знаю, як довго ми вже були у барі. Там важко оцінюється не лише простір, але і час. Можливо, його вимірюють в замовленнях? Ми вирішили замовити ще по келиху. Марі принесла мені свій роман. Ми розмовляли німецькою про читання, літературу та мови. Я помітила зацікавлений погляд трубадура з ноутбуком. Дорогою від барної стійки до свого місця він коротко долучився до нас і розповів, що сам він з Ялти, а тут зараз на вимушеній емграції. Ялта! Одне єдине слово викликало у мене перед очима цілий ряд образів: школа, відоме фото Черчіля, Рузвельта та Сталіна в Криму, новий розподіл світу, мій колишній вчитель історії.

***

Марі має неймовірну здатність помічати деталі буденності, за якими криються цілі комплекси образів. Читаючи її роман, можна ще більше переконатися в цьому**. Котяча блювотина, шматки лаку для нігтів, ворсинки з одягу, які формують маленькі кульки, автокрісло з дерев’яних кульок – ці деталі не вийдуть вам з голови. Це матеріальна пам’ять, яка нагадує про події світового значення або ж про ті з приватного життя. Водночас, вони вказують на одночасність дій та «тривіальних» думок*. І той вечір у барі не став винятком. Паралельно з розмовою про досвід життя закордоном та про писання, мою, чи то нашу, увагу забирали багато маленьких загадок: пиття коньяку і кави, вина і коньяку – все ж таки тут в барі подають не лише вино – містичні звуки та приглушені розмови, що долинали із застінок.

***

Ставало пізно, а може й не так пізно? Я не знаю. У будь-якому випадку третього бокалу ми вже не замовляли. Виходячи, я помітила назву бару: Вина Криму. Якби мої польські друзі помітили назву, вони б точно захотіли залишитися. Вони, як і багато моїх знайомих тут, захоплюються Кримом і з задоволенням підтримують людей, яких звідти вигнали, чи які самі втекли. До бару я обов’язково завітаю втретє щоб востаннє випити келих з Марі та моїми тутешніми друзями перед поверненням в Монреаль. (Якби, Клаус із Культурного форуму Східної Європи в Потсдамі не був так далеко, його б я теж запросила!). А якщо у когось з нас з’являться докори сумління через кількість випитого, ми завжди зможемо сказати, що це наш маленький жест для Криму.

* це не завжди очевидно: https://www.thueringer-allgemeine.de/web/zgt/thema/detail/-/specific/Spaziergaenge-durch-den-Alltag-Exil-von-der-Mitte-843361470

** Gamillscheg, Marie (2018). Все, що блистить. München, Luchterhand.

Той, нагорі

Якось увечері, повертаючись додому, позаду мене я почула: «Привіт, Барбара!» На розі вулиці стояв мій знайомий з Німеччини з відкритими обіймами. Це була чудова несподіванка. Разом з його сім’єю ми випили червоного вина  і домовились про зустріч наступного ранку в середмісті там, де він колись жив дитиною.

Останнім часом мені доводилося слухати чимало історій житття. Часто  йшлося  про дитинство моїх співрозмовників та про балкони у внутрішніх дворах будинків, які поєднували квартири цілих поверхів. Так було і у мого німецького знайомого: дитиною він їздив на ровері  балконами свого будинку і грався там з сусідськими дітьми. У таких розповідях часто згадується, що десь в дев’яностих багато мешканців таких будинків виїхало. Згодом  сусіди дізналися, що вони емігрували до Ізраїлю, Німеччини чи Канади. Разом з хвилею еміграції прийшов і кінець ідилії на балконах.

Емігрували не всі. Дехто залишився, як от мама мого німецького знайомого. Сам же ж він таки поїхав. Однак повністю  ніколи так і не полишив міста. Емігрувати зовсім не значить більше не рухатися з місця. Зовсім навпаки. Мій знайомий, який сам з задоволенням називає себе «львів’янином», дуже пов’язаний з містом, дуже себе з ним ідентифікує та працевлаштовує земляків у своїй фірмі на німецько-польському кордоні.

***

Коли я прогулююся вулицями з мешканцями міста, вони пропонують мені приватні неофіційні екскурсії Львовом. Зазвичай все починається з кави, і вибір кав’ярні вже багато може сказати про враження, яке вони хочуть створити (інтелектуальність, автентичність, трендовість). Наш шлях з німецьким львів’янином пролягав на північ від середмістя, ліворуч від Старого ринку. Там розташована  вражаюча кількість дитячих майданчиків.  Не треба бути детективом, щоб здогадатися, що у тому кварталі раніше були єврейські Доми молитви та школи. На це вказують інформаційні табло українською та англійською мовами. Мій знайомий звернув мою увагу на те, що слово «синагога» було здерте з табло. Однак на моє запитання чи йому самому довелося стикатися з проблемою антисемітизму в місті, відповідь була заперечна.

На смартфоні у нього були світлини з минулого, до Другої Світової Війни. Ми спробували віднайти місця, що були на фото. І так прогулянка завела нас на вулицю Вугільну. Львів’янин вже було хотів щось сказати, як тут чоловік похилого віку відкрив перед нами двері напівзруйнованої будівлі. Після короткої розмови ми увійшли всередину. На стінах біля входу висіли фотографії та плакати, які нагадували про проекти, виставки та співпрацю Єврейського Культурного Центру. Це була гарна несподіванка.

Розмова відбувалася  мішаною російсько-українсько-німецькою мовою. Обидва чоловіки зналися між собою. Старший з них знав маму молодшого. Вони обмінювалися інформацією, витягали та розглядали старі листівки, Львів’янин отримав в подарунок газету.Рробилися нові фотографії і я вже знала, що зовсім скоро знайду себе на фейсбуку. Так воно вже є у Львові і я зовсім не хочу бути критичною. Фейсбук є тут чимось особливим, політичним і навіть інструментом  захисту тварин, коли постяться фотографії котів (дивись пост про котячу маму).

Поки чоловіки спілкувалися, я досліджувала будівлю. Обходячи приміщення я відкрила для себе несподівано світлий, прекрасний , хоч і знищену залу молитви колишньої синагоги.

Фото: колишня Синагога Якоба Глянцера

Коли чоловіки підійшли до мене, я дізналася, що будівля була споруджена у 1844 році і спершу використовувалася як зал для молитви, потім як складське приміщення пізніше – як спортзал, а в часи Перестройки її перетворили на Культурний центр і у 1991 році віддали в руки єврейських організацій. З усією вдячністю за інформацію, я все ж була б рада, якби мені дали можливість трошки довше насолодитися поглядом на молитовний зал. Це була коротка мить трансценденції, яка ще більше посилилась завдяки мотлоху, що лежить в залі.  Той факт, що Зал, як і все місто чекає на відновлення, здається вносить ще більше до його краси і сили.

***

На прощання, старший чоловік поцілував мене, а знайомий львів’янин зробив ще одне фото. Повернувшись у буденність середмістя, ми все ще дивувалися тим несподіванками, які «той, нагорі» - Львів’янин показав жестом в небо, а я кивнула – порозкладав на нашому шляху. Ми ще недовго продовжили прогулянку і закінчили її так, як і почали - з кавою та червоним шнапсом.

інтерв'ю: «У Львові часто не дивляться в очі»

https://zbruc.eu/node/82266

About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸

Моя п'ятнацятирічна донька відвідала мене у Львові!

"About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸", Відео Ноа Бешорнер.

Львів у Монреалі

Ми зустрілись в у кав’ярні  – я і репортерка. Вона запитала про мої враження від міста, чи помітна для мене його різноманітність. «Сьогодні, місто дуже гомогенне», відповіла я. Є певне мовне різноманіття української та російськоюї. Трохи релігійних відмінностей. ЛГБТ та інших відмінностей тут радше мало.  Велика кількість пам’ятників, в основному чоловікам та українцям, підсилюють враження гомогенності ( див. «Закам’янілий президент» https://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/der-versteinerte-prasident.html).

Різноманіття міста, здається, залишилося в минулому. До Львова чи Чернівців не їздять. Сюди здійснюють паломництво. Міська влада та приватні підприємці, очевидно, відчули тугу за багатонаціональною  монархією та вміло її комерціоналізували. Натомість у щоденному житті багато людей нічого про неї не знають, або просто зайняті іншими справами. Вони – і я, на жаль, також – не знають про те, хто колись жив у будинках, де сьогодні розташовані їхні помешкання. Тому я до сьогодні в цьому блозі писала про Львів а не про Лємберг.

Завдяки зусиллям музею „Територія Терору“, Центру Міської історії Центральної та Східної Європи і інших установ, влітку у багатьох районах міста з’явилися інформаційні таблиці про депортованих євреїв та інших жертв нацистського режиму. Це добре.

***

Репортерка була здивована, коли я розповідала про вулицю Хачісона і Монреаль, канадське місто, в якому я живу: там я на щодень розмовляю французькою і англійською. Щодня я чую їдіш – мову хасидів, яких багато живе на моїй вулиці і в околицях. Багато з їхні предків емігрували сюди наприкінці XIX ст. з сьогоднішніх Білорусії, України та Росії.

Якось я запитала у своєї вчительки польської мови в Монреалі – старшої пані з Сілезії – як мені уявити собі мультикультурні міста Центральної та Східної Європи до війни. У відповідь вона сказала, що вистачить просто роззирнутися довкола у цьому кварталі. І вона мала рацію: у щоденних розмовах ми часто змінюємо мову, інколи дещо несміливо, а часом зовсім невимушено і вільно. Схожа ситуація і з релігійними спорудами: тут багато синагог, храмів і церков – український культурний центр у моєму кварталі колись був католицькою церквою, потім синагогою. Сьогодні у його стінах – реформована єврейська громада.

Монреаль – різноманітний та багатогранний у буденності і сучасності, але і у своєму історичному минулому. Можна навести чимало музичних і літературних прикладів різноманіття мого міста. Пол Кунігіс (Paul Kunigis) – музикант і співак. Сам про себе Пол говорить, що він «католицький монреалець, польського походження, який має єврейське коріння і виріс в Ізраїлі» (https://paulkunigis.com/).* Він поєднує клезмерську музику з французьким шансоном та східними мелодіями. Він розуміє, що його музика не має нічого спільного з сьогоднішнім Ізраїлем чи Польщею. Свою публіку Пол знайшов в Монреалі.

Якщо Ви шукаєте настрої романів Йозефа Рота, якщо вам цікаво, що з ними стало сьогодні – ласкаво просимо у Монреаль.

*„Un montréalais catholique d’origine polonaise, d’ascendance juive, élevé en Israël dans un pensionnat dirigé par des frères jésuites français, je me suis retrouvé dans le pays de mon enfance en train d’enregistrer une chanson d’un juif polonais anglophone, de Montréal, descendant de la même ville que mon père, Vilnius en Lituanie, que j’ai traduit et adapté en français avec des arrangements à ma sauce, moyen/orientaux.“

«Інтаграмб’юті»

Одного разу в університеті в Монреалі фотограф повинна була зробити мені фотографію. «Тримайте, будь ласка, голову рівно. Ні, рівно. Ви знову це робите.» Після усіх моїх спроб оборони та доказів, що я нічого не роблю, жінка авторитетно і впевнено сказала: «Робите, усі жінки це роблять – вони легко схиляють голову на бік, коли їх фотографують.» Краще б я цього тоді не чула. Відтоді я повсюди бачу лише легко схилені на бік голови. 
Можливо, ця звичка ще не дійшла до рангу антропологічної універсальності, але частиною якогось глобального тренду вона вже точно є. У Львові вони також є – легко схилені на бік голови. Відколи я, не зовсім по своїй волі, почала усюди їх бачити, на аматорських фотозйомках, окрім схилених голів, можна помітити: складені в трубочку губи, сексуальний  погляд, дещо припідняту, або – як у балерини -  витягнуту ногу.  Волосся – також дуже важливе. Існує спеціальний жест, який використовують жінки, щоб відкинути волосся на бік, але я ще не повністю його опанувала.  Навіть ті, хто часто висміюють ці звички, самі не рідко досконало володіють мистецтвом «відкидання на бік волосся». Чи самі вони це помічають? Не завжди, але інколи таки так. Інструкції до фотозйомок в ютубі теж часто згадують про цей аспект.

***

Якби Львів був людиною, він був би «інстаграмб’юті». Адже місто надзвичайно фотогенічне та вінтажне. Його фільтр був би «кремовий», тепло-жовтий.  Не дивно, що місто стало місцем зйомок фільмів і спеціально для цих цілей була створена комісія. Конкуренткою Львову є хіба що Прага – ще одне «інстаграмне» місто. Туди з’їжджаються молоді пари з усього світу на свої весільні фотосесії. У цьому напрямку Львів ще не на стільки міжнародно відомий, але, тим не менше, тут багато одружуються і ще більше фотографуються. Перед об’єктивами фотоапаратів, окрім молодят у середмісті можна побачити: вагітних в Стрийському парку, подруг на Проспекті Шевченка, щасливих немовлят у траві та молодих модельок  на фоні старих кам’яниць. Багато з цих фото згодом можна знайти у соцмережах.

***

На усіх культурних подіях чи зустрічах, звичною справою є фотокамери та лайфстріми: за бажанням, усі присутні можуть наче в дзеркалі переглянути себе під-час того чи іншого заходу на телефоні в режимі лайф.

Взагалі, мені здається, що тут життя набагато більше проходить онлайн ніж в Монреалі чи Берліні. У мережі купують і продають, фліртують лайками на фейсбуці і сердечками в інстаграмі. Навіть наркотики продають не на вулицях а замовляють онлайн – інтернет-адреси дилерів можна знайти на стінах будинків, виписані балончиками для графіті.

***

Колись у мене було хоббі: я робила скріншоти постів на фейсбуці своїх друзів з правильно укладеною посмішкою чи колег з легко припіднятою ногою. Тепер мене тегають на фейсбуці, коли я появляюся тут на якихось заходах. Але це вже більше не моє хоббі, хоча я часто згадую фотографа з її вимогою тримати голову рівно. Це досить важко постійно думати про те, щоб не нахилити голову легко на бік.