Закам’янілий президент

Львів’яни вкладаються спати досить таки пізно, тому багато чого не знають про цих людей. Вони хіба що чують їх зранку крізь глибокий сон: чш, чш, чш. Вони підмітають вулиці мітлами з галузок, які я пам’ятаю ще з дитинства. Це сотні людей, які вдосвіта змітають з вулиць папірці, недопалки і інше сміття, прикрашають важливі місця свіжими квітами, а в особливі дні вивішують на вході до камяниць синьо-жовті прапори. Їхні помаранчеві безрукавки мають далеко не елегантний вигляд, але що ж. Я спостерігаю за ними зі свого посту. Це мої слуги, мої добрі люди.

Це я, Михайло Грушевський*. На мою честь, на згадку про мою діяльність як історика, науковця та першого президента нашої країни, була названа, ну принаймі неофіційно, площа, на якій я зараз сиджу. Колись це було місце драматурга графа Александра Фредро, але він після Другої Світової Війни перебрався до Вроцлава.

У місті живе ще багато інших моїх колег із мистецьких та інтелектуальних кіл: поети, письменники, художники, співаки, політики, майже всі – чоловіки, майже всі – українці. Старий Адам [Міцкевич, прим.авт.] надто важкий, щоб поворухнутися. Перед ним теперішні польські туристи вибудовують комічну вежу зі своїх сумок, ставлять на неї малесенький фотоапарат, шикуються перед об’єктивом і розпливаються у посмішці. Не питайте мене, чому вони це роблять. Біля мене нічого такого не відбувається. На щастя! Натомість біля мене регулярно зявляються свіжі квіти. Про це дбають мої добрі та сумлінні слуги.

Мене ображає, що дехто із сучасників проходить повз, не вітаючись. Якби вони носили капелюхи, можливо, вони б їх легко припіднімали. Але мене знають тут і до сьогодні. Я відомий з двох причин: як фігура національного значення і як місце зустрічей. Жителі Львова не домовляються про зустріч «на південь від Ринку», вони домовляються «біля Грушевського». Можливо, це звучить дещо фамільярно, але коли вони пояснюють гостям, хто я, то з неабиякою гордістю наголошують «наш» перший президент, той з 1917. 

Замолоду я багато подорожував, частково – з примусу. Я багато працював і неймовірно багато писав, передовсім як професор тут, у цьому місті. Після того, як наша держава повернула собі незалежність, я знову повернувся сюди. З 1994 року я вже особливо і не рухався, я, можна сказати, «всівся зручно» і люблю читати газету. Дехто стверджує, що я став мало рухливим, але що ж, приходить такий вік, коли руху в житті стає менше.

Мій квартал зовсім не найгірший. Я не сиджу перед Оперним театром чи на Ринку, але, тим не менше, зовсім в центрі. В принципі, я тут у дуже правильному місці, прямо на вулиці Академічній, ой, пробачте, на Проспекті Шевченка. Скільки ж разів вже змінювалися ці назви вулиць! Тут я працював, як професор, член і президент Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. За часів Радянського Союзу тут жили академіки. А Національна бібліотека і до сьогодні за два кроки звідси і цей факт дуже мене тішить.

Просто  на площі зявилася нова огидна будівля. На щастя, вона – у мене за спиною і я не мушу на неї дивитися, мене б точно заболіла шия. Перед площею, здається мені, є багато нуворишів: ювелірні магазини, дизайнерські бутіки, ресторани, готелі. Впродовж дня біля мене голосно говорять по телефону, вечорами гучно святкують, інколи сюди з боку Ринку забредуть туристи. Що б не сталося: наступного дня зранку приходять вони. Мої добрі, вірні, сумлінні люди. Вони щодня встають вдосвіта і непомітно для інших дбають про порядок і чистоту.

*1866–1934
**Фото, Центр міської історії