Зомбі

Нещодавно я сиділа з двома колегами у кнайпі в середмісті Львова – там, де багато гостей і туристів. Здалеку почулася мелодія. Я впізнала композицію «Зомбі» гурту The Cranberries.

Слухаючи знайомий мотив, я на декілька хвилин опинилася в іншому світі, в іншому часі – мене перекинуло на двадцять років назад.

***

Тоді, у 90-их, коли «Зомбі» лише з’явилися у хіт парадах і далеко не були класикою попмузики, життя здавалося якимось драматичнішим, трагічнішим і більш імпровізованим, ніж сьогодні. Колапс НДР, падіння Берлінського муру були ще вчорашнім днем, а не історичною подією, вони відчувалися у щоденних розмовах та буденному житті.

Відчуття 90-их, які викликала в мені пісня, я і сьогодні маю тут - у Львові. Мелодія просто наклалася на на цілу гаму відчуттів та спостережень: декадентський шарм невідновлених старих будівель, архітектурна спадщина комунізму, характерний запах. Це запах старих автомобілів, а не бурого вугілля. Через повну нестачу останнього, міські будівлі  зберегли свої ніжні пастельні кольори.

90-ті у Львові присутні не лише у відчуттях, вони появляються і у розмовах та дискусіях. Інтелектуали міста все ще відтворюють спадщину революцій тоді як де-інде їх цікавлять пережиті епохи та історична реальність.

Я сама була свідком історичних змін у Німеччині, тому мене не полишає відчуття, що тут у Львові життя теж не завжди буде таким. Інакше кажучи: я рада, що можу бути тут, перш ніж все це може змінитися.

***

Прощаючись у кафе, один із колег подарував мені CD. „Класика чи джаз?“ запитав він. Я взяла джаз – попмузики, що стала класикою, у нього не було. Повертаючись додому, я побачила і знову почула її – молоду дівчину, яка грала на гітарі сама, на розі вулиці серед минаючих її туристів. Вона, вкотре вже, програвала відомий приспів: „In your head, in your head, zombie, zombie, zombie, ei, ei…“ Зовсім цього не усвідомлюючи, ця молода дівчина поєднала епохи, викликала тугу, оживила дев’яності.

„C’est étrange!“

Котяча мама

У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.

Запросити додому соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть, що більше двадцяти.

Ми зустрічаємося у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів.  Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає слухавку чи відчиняє двері.

Якщо ви думаєте, що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна. Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона рідко їздить у відпустку.

Хресна мама

На наш дзвінок вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання -  врятувати країну від зла. На щастя, вона в цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама” Львова.

Перед президентськими виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання) недалеко площі Міцкевича.

Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він, кажуть, і кровоточив.

Хоча сьогодні воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця  в інше. Вона організовує людей та закликає їх ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.

Для тих, хто змушений залишатися  в місті, площа навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються навіть групи з прапорами та гучномовцем.

Місто, здається, ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі хреста, не наважуються спокушати долю.

            Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.

      

                                          

Поети

Ми йдемо вулицями середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз опублікував збірку віршів».

Я сиджу на поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це, здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників – сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з «хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.

Очевидно, мені б знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж Теобальд Тігер.

Думаю, тут справа в мені  як соціологу і хоббі-белетристу. Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що  поетів по ту сторону океану вважають дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“

Я не адоптувала кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі зі своїх текстів. Боже, Боже!

Обезголовлені жінки

Недалеко від президента [див. Закам’янілий президент] в моєму кварталі стоять вони – обезголовлені жінки.

Цілісінькими днями вони стоять на вулиці Івана Франка і чекають на клієнтів. Вони одягнуті завжди у біле, ну, може, не зовсім чисте біле. Інакше й бути не може, адже це дуже жвава вулиця, тут багато руху і машин, а автомобілі часто – старі. Якби ці жінки мали голови, вони неодмінно б кашляли. Але вони не можуть підписати петицію проти використання дизельного палива, тому, що рук бідолашні теж не мають.

Їх тут сила силенна! Їх можна побачити і у інших місцях в місті, але тут вони найбільш сконцентровані у своїй кількості. Вулиця ними і славиться. Більшість з них аж ніяк не дешеві. Ні. Сюди приходять, щоб розглянутись, подивитись, перш ніж замовити дешевший варіант в інтернеті.

***

Обезголовлені постаті можна побачити і в магазинах. Вони – бездоганні, абсолютно чисті і у всій палітрі різноманітності – з мереживом (в тренді), камінцями (класичні), з блискітками (блискучі), вишиті (традиційні) або рідше прикрашені перлинками. Вони всі, як і годиться, довгі. Одна мені сподобалась. Вона коштувала 10 000 грн – близько 325 євро – досить таки багато грошей як на тутешні зарплати.

„Коли ж їх одягають?“  - запитую я продавчиню, яка приглядає за сукнями, адже заміж виходять не так вже й часто. «На Дні народження, сімейні свята, бали» - коротко відповідає жінка. А, може, вони хочуть бодай раз бути саме так одягненими, знаючи, що будуть увіковічені на світлинах.

У магазині ми самі – я і моя товаришка. Продавчиня зауважує, що зараз не сезон. Ми також нічого не купуємо. На бали нас ніколи не запрошують, а писання блогу рідко приводить до червоної доріжки.

***

Обезголовлені жінки усі такі стрункі. Моя товаришка задумується над долею крупніших жінок. Хіба ж їх не існує? А що з вагітними? Їх, правдоподібно, теж є дуже багато. Після довгих пошуків ми таки натрапляємо і на їх слід: їх не знайдеш на центральних вулицях у вітринах чи в шоурумах. Вони висять у бутіках, в тилах та в підвальних приміщеннях на довгих задніх дворах магазинів. Там, у захисті від сторонніх поглядів, їх підганяють, підшивають та розширюють.

***

Це і справді індустрія. Вистачить глянути на вулицю, щоб у цьому переконатися. Обезголовлені жінки тягнуть за собою крамниці з: взуттям, квітами, столовими декораціями, фотопослугами.

А їхні чоловіки? Тут їх не побачиш. «Може вони якраз де-інде у своїх крамницях» наважуюся я припустити як пояснення. Моя товаришка, здається, в цьому сумнівається. Вона глянула на мене і  багатозначно закотила очі.