І ось я знову опинилася у Палаці культури.
Цього разу не в елегантному Львові, а в промислово-портовому місті Маріуполь,
на Сході України, неподалік лінії фронту. "Саме так і можна було собі
уявити це місце" прокоментував один із колег, поки ми займали місця в
залі, в якому десь у Східній Німеччині могла б відбуватися посвята молоді в
життя – так звана Югендває. Інтер'єр залу нагадує про велич колишнього готелю,
який пізніше став радянським, а зараз є українським клубом: високі стелі, декоровані
зірками чи то квітами, та бежево-жовті стіни, які пасують до блакитних
пластикових стільців масового виробництва та, здавалося, заповідають нові часи.
***
Сьогодні тут – літературний вечір. Поети з
Німеччини та українських міст прибули сюди, щоб показати Маріуполю – а тим
самим і цілому Сходу країни – свою підтримку та зробити свій літературний
внесок. (http://www.kulturallmende.org/projekte_aktuell/). На вході у Палац
майорять прапори. Коли стоїш там, помічаєш, наскільки рідко можна зустріти
прапор в Маріуполі і наскільки нормальним явищем є його всюдисущність у Львові.
Біля входу зібралася невелика група людей. Це тішить, бо ще декілька хвилин
тому дивувала порожнеча вулиць: "Куди поділися усі перехожі?". Люди, які тут згуртувалися, робили враження,
наче б то ціле місто зібралося тут, щоб послухати поетів та взяти участь в літературному вечорі.
Прийшов момент представлення поетів.
Організатори напружені, серйозні і святкові водночас.
Поети читають свої твори. Спектр поезії
надзвичайно широкий: від вульгарної до вишуканої; від класики до поп; від ангажованої
до контемпляційної; від серйозної до пародійної. Тематичні та стилістичні відмінності творів
вказують на яскраві особистості авторів, які додатково підкреслюють спалахи
камер, а саме звучання творів перекладається та передається публіці з одної
мови на іншу – українська, німецька, російська. Пафосність доповіді українською
мовою дещо приглушується саркастичним тоном перекладача. Україномовна публіка,
натомість, отримує варіант, найближчий до об'єктивного, вільного від будь-яких
втручань – так принаймні здається, коли зняти навушник з одного вуха.
Читання завершені. Поет, який мав честь вчора
оголосити подію відкритою, сьогодні офіційно її закрив.
***
Літературна зустріч завершена. Поети разом із
публікою знову зібралися біля входу до Палацу культури прикрашеного стягами.
Одна із учасниць дивується "Ніхто нічого не говорить",
"Публіка була така задумана", - зауважив інший
учасник.
"Мені впала в вічі концентрація
уваги",- прозвучав ще один
коментар.
"А й справді, у Львові люди були б
зайняті своїми смартфонами", - подумала я.
- "Зараз вже ніде, окрім церкви, не
зачитують нічого вголос",- зауважила одна з учасниць, перші ніж поети
сіли в автобус і поїхали.
***
Літературний вечір і справді був схожий на
церковну месу, а навіть більше – на святкову месу, яку відправляють латиною.
Публіка, яка складалася з самих поетів та гетерогенних жителів міста (солдати у
військових формах, батько з дорослим сином, антрополог культури, журналісти та
працівники культури, чоловіки та жінки в джинсах) була напружена та
сконцентрована; атмосфера – задумлива.
Організатори можуть бути задоволені настроєм
та кількістю присутніх в місті, в якому актуальним є не стільки питання навіщо
туди їхати, скільки для чого там залишатися. Знавці релігійних ритуалів
неодмінно зауважили б незвичайний і рідкісний момент. Під-час Меси ми робимо багато речей водночас:
елементи релігійних ритуалів, думки (що ще треба зробити, як виглядають інші;
спідниця, яка погано сидить), контакт з сусідами. Але цього вечора все було по
іншому.
Можливо, всі були просто втомлені. Від роботи,
від шкідливих промислових викидів, які проникали через вікна до залу, від
кількості та різноманіття стилів презентованої поезії.
Ймовірніше, однак, що справа була в іншому:
особлива атмосфера була створена відчуттям глибокої взаємної поваги між поетами
та публікою, а в першу чергу солдатами, чия присутність здалека від львівських
прапорів та вишиванок, нагадувала про близькість фронту.
Публікації
