„C’est étrange!“

Котяча мама

У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.

Запросити додому соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть, що більше двадцяти.

Ми зустрічаємося у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів.  Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає слухавку чи відчиняє двері.

Якщо ви думаєте, що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна. Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона рідко їздить у відпустку.

Хресна мама

На наш дзвінок вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання -  врятувати країну від зла. На щастя, вона в цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама” Львова.

Перед президентськими виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання) недалеко площі Міцкевича.

Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він, кажуть, і кровоточив.

Хоча сьогодні воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця  в інше. Вона організовує людей та закликає їх ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.

Для тих, хто змушений залишатися  в місті, площа навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються навіть групи з прапорами та гучномовцем.

Місто, здається, ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі хреста, не наважуються спокушати долю.

            Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.

      

                                          

Поети

Ми йдемо вулицями середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз опублікував збірку віршів».

Я сиджу на поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це, здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників – сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з «хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.

Очевидно, мені б знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж Теобальд Тігер.

Думаю, тут справа в мені  як соціологу і хоббі-белетристу. Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що  поетів по ту сторону океану вважають дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“

Я не адоптувала кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі зі своїх текстів. Боже, Боже!

Чи у неділю зранку у Львові завжди висять прапори? 

 

Куди?

В одній із Львівських кнайп, зі мною заговорила жінка, яка разом з сім’єю відвідує Львів. Вони  з міста Яса в Румунії. Мої нові знайомі приїхали до Львова на два дні раніше від мене, тому я скористалася нагодою запитати, що, на їхню думку, слід побачити в місті. Відповідь була швидка: «Неодмінно церкви!» «Яса теж може пишатися своїми церквами», -  зауважила я.

Релігія в місті не обмежується релігійними спорудами, вона присутня теж далеко за їх стінами. На жвавому транспортному перехресті в центрі міста старші і молоді чоловіки і жінки стоять навколішки з руками, складеними у молитві перед фігурою Марії та білим кам’яним хрестом. Повз них проходять десятки перехожих. Ніхто не звертає уваги. Взагалі, у Львові, здається мало на що звертають увагу. 

На поетичному вечорі у кав’ярні  одна з поетес одягнена у футболку, схожу на ту, що їх полюбляють жінки в Німеччині – кольори морської хвилі з золотими вкрапленнями та рослинним орнаментом. На спині – зображення Христа. Поряд з іншою тематикою, впродовж вечора з відчутним пафосом звучить релігійно спрямована поезія.

Жінка, яка добре знає Львів, каже, що знає, де можна купити таку футболку. Я туди неодмінно піду.

***

Пізній вечір. Перед якимось входом стоять чоловіки, багато вже потрапили всередину і стоять перед маленьким загратованим віконцем. Що це? Букмекерська контора? Ні, це – ломбард. У мене досі немає ножа, чайника, коркотягу. Я туди неодмінно піду. 

***

Вона працює в одному із відділів Міської ради. Там незабаром обговорюватимуть гендерне питання. Як до нього підійти? «Часто це „question of dignity“ (питання гідності)», -  додає вона. Вони шукають жінку соціолога. Чи я туди піду? Звичайно.

***

В Палаці культури сидить жінка, яка добре знає Львів, якщо тільки вона не вийшла у справах культурної дипломатії.  Яка будівля! Збудована у 30-х роках минулого століття для працівників і працівниць міста. Модерністський стиль, червона цегла, мармур усіх відтінків, орнаментний паркет, справжній лабіринт ходів та коридорів. Тут є концертна зала з  велетенською люстрою, колишній кінозал, який вже встиг бути нічним клубом, а тепер, при нагоді, присвячує свої стіни поезії, танцювальна зала з рожевою куртиною. Чи танцюють тут сальсу? «Ні, швидше народні танці». Гаразд. Жінка при вході слухає езотеричну музику на кшталт містичних звуків мови дельфінів і повідомляє, що керівника зараз немає на місці. Я туди ще раз неодмінно піду.