Якось увечері,
повертаючись додому, позаду мене я почула: «Привіт, Барбара!» На розі вулиці
стояв мій знайомий з Німеччини з відкритими обіймами. Це була чудова
несподіванка. Разом з його сім’єю ми випили червоного вина і домовились про зустріч наступного ранку в
середмісті там, де він колись жив дитиною.
Останнім часом мені доводилося слухати чимало історій житття. Часто йшлося про дитинство моїх співрозмовників та про балкони у внутрішніх дворах будинків, які поєднували квартири цілих поверхів. Так було і у мого німецького знайомого: дитиною він їздив на ровері балконами свого будинку і грався там з сусідськими дітьми. У таких розповідях часто згадується, що десь в дев’яностих багато мешканців таких будинків виїхало. Згодом сусіди дізналися, що вони емігрували до Ізраїлю, Німеччини чи Канади. Разом з хвилею еміграції прийшов і кінець ідилії на балконах.
Емігрували не всі. Дехто залишився, як от мама мого німецького знайомого. Сам же ж він таки поїхав. Однак повністю ніколи так і не полишив міста. Емігрувати зовсім не значить більше не рухатися з місця. Зовсім навпаки. Мій знайомий, який сам з задоволенням називає себе «львів’янином», дуже пов’язаний з містом, дуже себе з ним ідентифікує та працевлаштовує земляків у своїй фірмі на німецько-польському кордоні.
***
Коли я прогулююся
вулицями з мешканцями міста, вони пропонують мені приватні неофіційні екскурсії
Львовом. Зазвичай все починається з кави, і вибір кав’ярні вже багато може
сказати про враження, яке вони хочуть створити (інтелектуальність, автентичність,
трендовість). Наш шлях з німецьким львів’янином пролягав на північ від
середмістя, ліворуч від Старого ринку. Там розташована вражаюча кількість дитячих майданчиків. Не треба бути детективом, щоб здогадатися, що
у тому кварталі раніше були єврейські Доми молитви та школи. На це вказують
інформаційні табло українською та англійською мовами. Мій знайомий звернув мою
увагу на те, що слово «синагога» було здерте з табло. Однак на моє запитання чи
йому самому довелося стикатися з проблемою антисемітизму в місті, відповідь
була заперечна.
На смартфоні у нього були світлини з минулого, до Другої Світової Війни. Ми спробували віднайти місця, що були на фото. І так прогулянка завела нас на вулицю Вугільну. Львів’янин вже було хотів щось сказати, як тут чоловік похилого віку відкрив перед нами двері напівзруйнованої будівлі. Після короткої розмови ми увійшли всередину. На стінах біля входу висіли фотографії та плакати, які нагадували про проекти, виставки та співпрацю Єврейського Культурного Центру. Це була гарна несподіванка.
Розмова відбувалася мішаною російсько-українсько-німецькою мовою. Обидва чоловіки зналися між собою. Старший з них знав маму молодшого. Вони обмінювалися інформацією, витягали та розглядали старі листівки, Львів’янин отримав в подарунок газету.Рробилися нові фотографії і я вже знала, що зовсім скоро знайду себе на фейсбуку. Так воно вже є у Львові і я зовсім не хочу бути критичною. Фейсбук є тут чимось особливим, політичним і навіть інструментом захисту тварин, коли постяться фотографії котів (дивись пост про котячу маму).
Поки чоловіки
спілкувалися, я досліджувала будівлю. Обходячи приміщення я відкрила для себе
несподівано світлий, прекрасний , хоч і знищену залу молитви колишньої
синагоги.
 |
| Фото: колишня Синагога Якоба Глянцера |
Коли чоловіки підійшли до мене, я дізналася, що будівля була споруджена у 1844 році і спершу використовувалася як зал для молитви, потім як складське приміщення пізніше – як спортзал, а в часи Перестройки її перетворили на Культурний центр і у 1991 році віддали в руки єврейських організацій. З усією вдячністю за інформацію, я все ж була б рада, якби мені дали можливість трошки довше насолодитися поглядом на молитовний зал. Це була коротка мить трансценденції, яка ще більше посилилась завдяки мотлоху, що лежить в залі. Той факт, що Зал, як і все місто чекає на відновлення, здається вносить ще більше до його краси і сили.
***
На прощання,
старший чоловік поцілував мене, а знайомий львів’янин зробив ще одне фото. Повернувшись у буденність середмістя, ми все ще дивувалися
тим несподіванками, які «той, нагорі» - Львів’янин показав жестом в небо, а я кивнула –
порозкладав на нашому шляху. Ми ще недовго продовжили прогулянку і закінчили її
так, як і почали - з кавою та червоним шнапсом.
Публікації
