Серед натовпу, за яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.
Моє танго схоже
на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно
займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району
Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і
ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися
з новими людьми і новим кварталом міста.
Публікації
