Серед натовпу, за
яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо
прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними
плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої
нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на
трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у
тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому
в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні
пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.
Моє танго схоже
на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно
займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району
Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і
ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися
з новими людьми і новим кварталом міста.
***
- „Where can I dance tango in Lviv?“, запитала я вчителя, задихавшись.
- „Every Sunday, on the market square“,
відповів він, не зволікаючи.
- „Do I have to be accompanied?“ цього разу на відповідь прийшлося трохи зачекати. Чи я припустилася помилки безтактності? Я спробувала ще раз: „Are there not enough men?“ Знову тиша.
- „There are enough men, but they won’t
dance with you. I mean, not with a stranger. I do, but they won’t...“, відповів
він нарешті.
***
У перерві між
мілонгами, я роззирнулася довкола: там були чоловіки на велосипедах, молодь у
подертих джинсах, кілька алкоголіків, сім’ї, жінка, яка інколи
жебракувала у середмісті, і і багато дітей. Все ще грала музика. П’яне тріо, що
складалося з двох чоловіків і жінки, танцювало.
Пізніше я
зауважила на задньому плані елегантні будиночки початку минулого століття,
невеликий ліс, крамниці, оточену міцним запахом кадила церкву з добудовами
комуністичних часів. Я пообідала в елегантному ресторані у народному стилі з
темним деревом, кахелем та кришталевими люстрами. Одна з моїх колег назвала
ресторан «нормальним». Я розуміла, про що вона; інтер’єр ресторану нагадував мою квартиру в центрі міста.
Колеги залагодили
усі свої нагальні справи. Погода була добра і ми вирішили повернутися до центру пішки. Я все ще була, наче
зачарована. Мене надзвичайно приємно вразила екзотична дикість кварталу,
розташованого декілька кілометрів від історичного центру міста.
***
Фестиваль розтягнувся
на цілий тиждень перед святкуванням Дня незалежності. Наступного дня разом із
групою дівчаток я вибралася у раллі Левандівкою. Ми ходили слідами режисера
Параджанова, чиє ім’я і носить фестиваль, шукали речові
докази, ближче пізнавали історію району. На питання «а де ж хлопці?» дівчата з
моєї команди лише безпомічно знизували плечами.
Пізніше я
повторила запитання, однак цього разу скерувала його до дорослих. У відповідь я
почула, що чоловіки надають перевагу футболу. Дорогою до центру мої товаришки з
команди затягли мене у бар-ресторан недалеко від парку та штучного озера на
Левандівці. Там більшість відвідувачів становили чоловіки. «Що ж, здається
футбол викликає спрагу», подумала я.
***
- „Ти ходила ще раз на танго?“ поцікавилась моя мама по телефону.
„ Я розривалася між почуттям гордості і
цікавості. В кінці кінців я таки пішла туди.“
- „Я рада. Принаймні ти змогла подивитись як інші
танцюють...“
- „Падав дощ…. Цього разу ніхто не танцював.“
***
Впродовж свого
перебування у Львові я спілкувалася
майже виключно з жінками. Окрім того, це були люди з області культури. Та невелика
кількість чоловіків, з якими мені вдалося поспілкуватися, були або
гомосексуалами, або іноземцями, або вчителями танго.
- „Ти забула про свого старого фаната. Того,
з поліції.“ (див.: „Prost“: http://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/prost_18.html)
Мені навіть було
якось шкода, що ця тема виявилася аж надто складною до обговорення. Щоразу коли
я пробувала зрозуміти ситуацію, я зустрічалася із зморщеним чолом
співрозмовника. Виглядає на те, що я взагалі була єдиною, кого ці питання
цікавили.
Публікації
