Будьмо!

8:56 потяг Краків-Перемишль. Вона сидить у вагоні, що прямує до Львова. Двоє чоловіків середнього віку заходять в купе. Від них тхне алкоголем; пиво у них з собою. Я б охоче з ними завела розмову, але жінка, яка відразу ж знайшла в мені собі подібну, мовою тіла однозначно заборонила мені будь-які розмови з новоприбулими. Поки я ненадовго задрімала, чоловіки вийшли на одній із проміжних зупинок. Ми відчинили вікно.

***

Тарас – поліцейський у відставці. Ми зовсім випадково познайомились, а потім ще декілька разів так само ж випадково бачились. У  Львові ви часто можете зустрітись знову. Вечорами він любить сидіти з друзями в барах. Щоразу він зустрічає мене словами „Ich bin betrunken!“ («я п’яний», нім.) або  „I’m drunk!“ («я п’яний», англ.), мабуть в залежності від того, чи він думками зараз на своїй службі в НДР чи у численних подорожах до своїх дітей в Канаду.

IУ товаристві однолітків Тарас проводить вечори за горілкою з пивом. Один з його друзів – Роман - говорить польською, то ж ми можемо більше поспілкуватися: чи Львів гарне місто, чи пахнуть липи, чи я заміжня. Він розповідає ще щось про свою простату, як пояснення того, чому він п’є менше, ніж інші присутні. Мушу визнати, я не все зрозуміла. Мовні труднощі – він переходить час-від-часу на українську, а я її не знаю – і алкоголь відіграли свою роль, але тим не менше, якимось чином спілкування цього разу таки вдалося. Я змінюю тему і цікавлюся, про що спілкуються в чоловічих компаніях.  Він бурмотить щось про Революцію. «Jaka?», «pazdziernikowa» (жовтнева). «Ага…»

***

На парі з німецької студенти Франкового Університету розповідають про своє життя: найулюбленіші теми – спільне життя з батьками та братами чи сестрами і гучні весілля. Я запитую: «Що видається вам дивним, коли ви йдете по вулиці?» «What?», вони переходять на англійську,  „What is weird, strange?” (що є дивакуватим, незвичним?) „People wearing oversized clothes or people with dreadlocks, you know“ (люди одягнені в одяг типу оверсайзд або люди з дредами. Ну Ви розумієте). „А п’яниці у громадських місцях?“, цікавлюся я. „No!“ прозвучало одноголосно без секунди зволікання. „Це нормально, так як і старі бабусі, які силою пропихають собі шлях в трамвай чи маршрутку“. Як і для жінки, що їхала зі мною в купе, для студентів алкоголізм, здається, теж не є чимось дивним чи забороненим, але вони з ним ніяк не пов’язані.

***

Зовсім по-іншому виглядає ситуація в Ерфурті, де я зараз проводжу одне зі своїх досліджень. Абстиненція – кодове слово сучасності, так написав у листі до мене один професор після прочитання моєї однойменної статті. У ній йдеться про прагматизм та про етику міри: не за багато і не за мало. Відколи я спостерігаю цю тенденцію, запитую себе, куди поділися люди, яких жінки з комунальних квартир майже з любов’ю називали «наші алкоголіки»? Померли в наслідок зловживання? Були вигнані з міста? А можливо, цих людей, часто сімейних пар, які – пригадуєте? – пліч-о-пліч, опираючись ліктями на подушки, виглядали з вікон, більше не видно, тому, що на вулицях уже і нема на що дивитися?
.

Цікаво, що при таких тенденціях і при всій стриманості, саме зараз в Ерфурті,  і не лише там, ввели заборону на розпивання спиртних напоїв у громадських місцях. Можливо, кількість п’яниць обернено пропорційна до суєти, яку вони навколо себе викликають: чим менше алкоголіків, тим більше ми їх бачимо і тим жвавіше про них дискутуємо.

Можливо, на Львів чекає така ж доля, можливо такі зміни стануть індикаторами перевтілення міста.

***

Без паніки, я не зловживаю у Львові. Ну, може, хіба що один раз. У будь-якому разі, занадто багато писати про алкоголь теж не нормально, так колись сказав один шкільний вчитель  Єни. Про нову форму поліцейських чи жовтневу революцію поліцейський Роман не хотів зі мною говорити. Шкода. Я б з радістю щось про це написала. Чудові будівлі, запах липи – до цього я ще повернусь.

Mon chéri

Ззовні вивіски французькою (mon chéri, charme), та англійською (nail studio, brow bar, make up, lazer). Гучні рекламні назви нагадують про чужі далекі краї, але, зайшовши всередину, не сподівайтесь, що з вами заговорять іноземною.

Марія, гарантуючи високу якість послуг закладу, привела мене того дня з собою. З екрана телевізора звучала латиноамериканська, англійська та українська музика, нічого російського. Дивлячись на виконавців, розумієш, що вони в таких закладах проводять чимало часу: салон краси.

***

Було б цікаво мати такий салон у багатьох містах, для спостереження за людьми. «Ти часто ходиш в салон краси?» запитує Марія. «Ні. Я, в принципі, знайома лише з перукарнями». «Перукарі і таксисти –як соціологи, хороші спостерігачі»,- додаю я.

Курси перукаря у мене ще попереду, а наразі я тут в ролі соціолога. Серед спостережень, які мені вдалося зробити до цього часу, можу розповісти наступне: У моїй перукарні в Ерфурті, в центрі міста, окрім кави  можна отримати хорошу стрижку і новий колір волосся. «Висвітлення» чи «омбре» моя майстриня принципово не робить – «це надто нищить волосся», наголошує перукарка. Зрештою, вона і без цих послуг має достатньо клієнтів, тому зовсім не має підстав порушувати свої професійні принципи.

В Монреалі моя перукарка стриже швидко і добре, хоча з тенденцією до надто коротких стрижок. Там здається, не діє неписане гасло ерфуртської майстрині «не забагато і не за мало». А у Львові? У Львові, якщо ви вже записалися в салон краси, то вам запропонують увесь спектр послуг: стрижка, зачіска, укладка, дизайнерське покриття нігтів, брови, макіяж, вії, манікюр і педикюр само собою і, напевне, ще інші послуги, про які мені поки що невідомо.

Марія вибирає блідо-рожевий лак, а для одного пальця – блиск. «Un petit extra» ось ще одна можлива назва для салону. Я спостерігаю  заради моєї любові до соціології, дозволяю і собі намалювати нігті.

***

Ліва ріка, права рука. «Чи чоловіки сюди також приходять?» - цікавлюся я у майстрині манікюру. У салоні голосно сміються і про щось говорять, а я, на жаль, не все розумію. «Ні, я не маю на увазі, чи чоловіки тут працюють, але чи є серед клієнтів чоловіки?» «Ага! Що ж, інколи приходять гарні чоловіки з Туреччини чи Італії, українці – ні», відповідає Наталя, тоді як з обличчя Марії можна прочитати, що ситуація зовсім безнадійна. Від чоловіків жінки, які працюють в салоні, багато не очікують. Їхні mon cheri повинні бути акуратні і доглянуті. Здається, інвестиції чоловічої частини населення в індустрію краси обмежуються короткою стрижкою та чистою сорочкою.  Більшість зусиль спрямовується на певну тілобудову, яку я, наразі, ще не можу описати.

Права рука, ліва рука. « Тобі не заважає музика?», -  продовжую розпитувати Наталю. «Що? Ні!», - відповідає вона дещо спантеличено. Пісні повторюються, а виконавці не відповідають канонам політкоректності. Томаш – соціолог з Польщі, який тут працює і люб’язно обмінявся зі мною нотатками, до теми краси та моди зауважив, що в місті за останні роки багато змінилося. Спідниці, наприклад, стали довшими. Окрім слідкування за міжнародними тенденціями моди, довжина спідниць, та популярність кросівок чи взуття без підборів, можуть свідчити про соціальні зміни у гендерних відносинах та про прагнення до більшого комфорту руху.

***

Поряд з усіма дотриманими чи недотриманими канонами краси, поряд з амбівалентністю таких закладів, салони краси у Львові – це своєрідна оаза, міні курорт для лікування від буденності.  Йдеться не лише про соціальні очікування в індустрії краси та музики, тут  щось більше. Сюди йдеш з подругою, присвячуєш собі час і робиш щось для себе самої. Зрештою, не дарма слова манікюр, педикюр та курорт – спільнокореневі. Інколи тут також дають консультації. Колись перукарка порадила мені не стригти того дня волосся надто коротко. Вона помітила, що я була чимось засмучена і відрадила мене від надто різких змін.

***

На виході нас все ще супроводжували невтомні співаки та танцівники. А на касі за нами пильно слідкував образ Діви Марії. Так повернення в реальність вже не було надто складним.