Закам’янілий президент

Львів’яни вкладаються спати досить таки пізно, тому багато чого не знають про цих людей. Вони хіба що чують їх зранку крізь глибокий сон: чш, чш, чш. Вони підмітають вулиці мітлами з галузок, які я пам’ятаю ще з дитинства. Це сотні людей, які вдосвіта змітають з вулиць папірці, недопалки і інше сміття, прикрашають важливі місця свіжими квітами, а в особливі дні вивішують на вході до камяниць синьо-жовті прапори. Їхні помаранчеві безрукавки мають далеко не елегантний вигляд, але що ж. Я спостерігаю за ними зі свого посту. Це мої слуги, мої добрі люди.

Це я, Михайло Грушевський*. На мою честь, на згадку про мою діяльність як історика, науковця та першого президента нашої країни, була названа, ну принаймі неофіційно, площа, на якій я зараз сиджу. Колись це було місце драматурга графа Александра Фредро, але він після Другої Світової Війни перебрався до Вроцлава.

У місті живе ще багато інших моїх колег із мистецьких та інтелектуальних кіл: поети, письменники, художники, співаки, політики, майже всі – чоловіки, майже всі – українці. Старий Адам [Міцкевич, прим.авт.] надто важкий, щоб поворухнутися. Перед ним теперішні польські туристи вибудовують комічну вежу зі своїх сумок, ставлять на неї малесенький фотоапарат, шикуються перед об’єктивом і розпливаються у посмішці. Не питайте мене, чому вони це роблять. Біля мене нічого такого не відбувається. На щастя! Натомість біля мене регулярно зявляються свіжі квіти. Про це дбають мої добрі та сумлінні слуги.

Мене ображає, що дехто із сучасників проходить повз, не вітаючись. Якби вони носили капелюхи, можливо, вони б їх легко припіднімали. Але мене знають тут і до сьогодні. Я відомий з двох причин: як фігура національного значення і як місце зустрічей. Жителі Львова не домовляються про зустріч «на південь від Ринку», вони домовляються «біля Грушевського». Можливо, це звучить дещо фамільярно, але коли вони пояснюють гостям, хто я, то з неабиякою гордістю наголошують «наш» перший президент, той з 1917. 

Замолоду я багато подорожував, частково – з примусу. Я багато працював і неймовірно багато писав, передовсім як професор тут, у цьому місті. Після того, як наша держава повернула собі незалежність, я знову повернувся сюди. З 1994 року я вже особливо і не рухався, я, можна сказати, «всівся зручно» і люблю читати газету. Дехто стверджує, що я став мало рухливим, але що ж, приходить такий вік, коли руху в житті стає менше.

Мій квартал зовсім не найгірший. Я не сиджу перед Оперним театром чи на Ринку, але, тим не менше, зовсім в центрі. В принципі, я тут у дуже правильному місці, прямо на вулиці Академічній, ой, пробачте, на Проспекті Шевченка. Скільки ж разів вже змінювалися ці назви вулиць! Тут я працював, як професор, член і президент Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. За часів Радянського Союзу тут жили академіки. А Національна бібліотека і до сьогодні за два кроки звідси і цей факт дуже мене тішить.

Просто  на площі зявилася нова огидна будівля. На щастя, вона – у мене за спиною і я не мушу на неї дивитися, мене б точно заболіла шия. Перед площею, здається мені, є багато нуворишів: ювелірні магазини, дизайнерські бутіки, ресторани, готелі. Впродовж дня біля мене голосно говорять по телефону, вечорами гучно святкують, інколи сюди з боку Ринку забредуть туристи. Що б не сталося: наступного дня зранку приходять вони. Мої добрі, вірні, сумлінні люди. Вони щодня встають вдосвіта і непомітно для інших дбають про порядок і чистоту.

*1866–1934
**Фото, Центр міської історії

Маленькі сумочки через плече

Носові хустинки – старі і нові,  гаманець, ключі, квиток на проїзд, записник, телефон, айлайнер, лоратадин, флешки, список покупок, навушники, сумки в сумці (сумка для закупів, собачі пакети), маленький екземпляр оглядової вежі, який мені колись подарували. Ось те, що знайшла в своїй сумочці, окрім традиційних крихт. Маленьких талісманів якраз тоді в ній не було. Для цього мені слід було б заглянути у свій культурний пакет.

TТипово жінка? Можливо. Соціолог Жан клод Кауфман написав книжку про сумочки (Le sac. Un petit monde d’amour. Paris, J.-C. Lattès, 2011). Він розмовляє з жінками про їхні сумочки та їх вміст і багато чого відкриває в цих розмовах. Натомість чоловіки його цікавлять менше. Якщо у них і була якась сумка, то розповідали вони мало і швидше функціонально, та і не носили вони в ній майже нічого. Якби Кауфман писав свою книжку у Львові замість у французьких містечках, у ній мусіло б знайтися місце і для чоловіків.

У Львові майже всі чоловіки носять сумку і це, як мені здається, не залежить від віку чи соціального статусу. Тоді як серед жіночих сумочок панує різноманіття, чоловіки у цих питаннях швидше єдині: сумочки маленькі, квадратні, в основному – чорні з тканини чи шкіри. Вони висять через плече і досягають стегна, лівого або правого. Туристи з інших українських міст часто змушені мати дві сумочки через фотоапарат. Якщо подивитися на старі фотографії, то ці маленькі сумочки сьогодні схожі на капелюхи, які раніше носили чоловіки.  Цим точно займатимуться візуальні соціологи майбутнього.

***

Якщо історія культури чоловічих сумочок ще не написана, то одне вже точно можна сказати зараз: вони були не завжди; сумочки з’явилися лише у 2000-их, витісняючи пластикові пакети та символізуючи певну заможність;  Спеціалізовані магазини мають однозначні переваги, адже жінки – а вони в основному купують сумочки – надають перевагу шкірі і уникають базарів.

Якби хтось написав би їхню історію, можливо чоловічі сумочки стали б гламурнішими. Зараз вони якісь сумні, безпорадні, безколірні. Маленькі сумні торбинки: вони такі щоденні та нормальні, що зовсім не заслуговують на увагу. Вони навіть не мають своєї окремої назви – на них кажуть просто «сумка». Коли я про них розпитувала, то мусіла детально пояснити, які сумки я маю на увазі. Для прикладу з повсякденного життя, Анна просто взяла сумочку свого чоловіка, відкрила і показала вміст найнеобхіднішого: окуляри, трохи грошей, ключ.

Сумки практичні і виключно функцінальні. В них немає жодних тамниць – та й хто б клав туди щось собисте, якщо кожен має доступ до вмісту сумки? З таких позицій, то сумки могли б бути і прозорими. У жінок - це інакше.  Мій знайомий колись відкрив у супермаркеті сумочку дружини і знайшов там документи на розлучення які в секунду перевернули з ніг на голову усе його життя.

***

На питання „А ти не маєш сумочки через плече?“, Ігнацій, польський колега та знавець України, відповів, що не має. Він відразу зрозумів, про що мова і додав прагматичний коментар проте, що вони, в принципі, не практичні, бо в них не поміщається комп’ютер та і потрібні вони лише в тих місцях, куди з собою треба взяти лише гаманець.

Я підозрюю, навіть, що сумочки  нерідко носяться порожніми. Мобільним телефоном тут, у Львові, користуються так часто, що його навіть не варто класти в сумку. Якщо телефон не біля вуха, тоді його краще тримати в руці чи у кишені. Вам потрібні докази? Постійте декілька хвилин десь у парку. Ви їх побачите – відбитки гаманців та телефонів у задній чи передній кишені штанів. А для парасолі, така сумочка однаково замала.

Чому сьогодні вішають сумочки? Чому до 50-их років носили капелюхи? Через традицію, тому що так належить, тому, що, просто, так є. Жінки часто відмовляються в це вірити і наполягають на функціональності сумочки: «Що ж чоловіки робитимуть без сумки? Як вони без неї взагалі обійдуться?». В Німеччині, в залежності від класової приналежності, професії і віку можна побачити різні альтернативи, де чоловіки зберігають свої речі: великі кишені бежевих безрукавок, які часто можна побачити на мужчинах зрілого віку, кишені широких штанів (військового формату), внутрішні кишені піджака від костюму, рюкзак, або ж, любі мої жінки, чоловіки зберігають свої речі у Ваших сумочках.

Чи є надія на те, що і тут надійде «золотий вік» для чоловічих сумочок? Вони можуть здобути популярність як модний аксесуар. Так, я вже помітила декілька екземплярів на вулиці та на показах моди. Їх також носять через плече але трохи в інший спосіб -  знак нової свідомості чоловіків, яка надає більшу перевагу функціональності.

Будьмо!

8:56 потяг Краків-Перемишль. Вона сидить у вагоні, що прямує до Львова. Двоє чоловіків середнього віку заходять в купе. Від них тхне алкоголем; пиво у них з собою. Я б охоче з ними завела розмову, але жінка, яка відразу ж знайшла в мені собі подібну, мовою тіла однозначно заборонила мені будь-які розмови з новоприбулими. Поки я ненадовго задрімала, чоловіки вийшли на одній із проміжних зупинок. Ми відчинили вікно.

***

Тарас – поліцейський у відставці. Ми зовсім випадково познайомились, а потім ще декілька разів так само ж випадково бачились. У  Львові ви часто можете зустрітись знову. Вечорами він любить сидіти з друзями в барах. Щоразу він зустрічає мене словами „Ich bin betrunken!“ («я п’яний», нім.) або  „I’m drunk!“ («я п’яний», англ.), мабуть в залежності від того, чи він думками зараз на своїй службі в НДР чи у численних подорожах до своїх дітей в Канаду.

IУ товаристві однолітків Тарас проводить вечори за горілкою з пивом. Один з його друзів – Роман - говорить польською, то ж ми можемо більше поспілкуватися: чи Львів гарне місто, чи пахнуть липи, чи я заміжня. Він розповідає ще щось про свою простату, як пояснення того, чому він п’є менше, ніж інші присутні. Мушу визнати, я не все зрозуміла. Мовні труднощі – він переходить час-від-часу на українську, а я її не знаю – і алкоголь відіграли свою роль, але тим не менше, якимось чином спілкування цього разу таки вдалося. Я змінюю тему і цікавлюся, про що спілкуються в чоловічих компаніях.  Він бурмотить щось про Революцію. «Jaka?», «pazdziernikowa» (жовтнева). «Ага…»

***

На парі з німецької студенти Франкового Університету розповідають про своє життя: найулюбленіші теми – спільне життя з батьками та братами чи сестрами і гучні весілля. Я запитую: «Що видається вам дивним, коли ви йдете по вулиці?» «What?», вони переходять на англійську,  „What is weird, strange?” (що є дивакуватим, незвичним?) „People wearing oversized clothes or people with dreadlocks, you know“ (люди одягнені в одяг типу оверсайзд або люди з дредами. Ну Ви розумієте). „А п’яниці у громадських місцях?“, цікавлюся я. „No!“ прозвучало одноголосно без секунди зволікання. „Це нормально, так як і старі бабусі, які силою пропихають собі шлях в трамвай чи маршрутку“. Як і для жінки, що їхала зі мною в купе, для студентів алкоголізм, здається, теж не є чимось дивним чи забороненим, але вони з ним ніяк не пов’язані.

***

Зовсім по-іншому виглядає ситуація в Ерфурті, де я зараз проводжу одне зі своїх досліджень. Абстиненція – кодове слово сучасності, так написав у листі до мене один професор після прочитання моєї однойменної статті. У ній йдеться про прагматизм та про етику міри: не за багато і не за мало. Відколи я спостерігаю цю тенденцію, запитую себе, куди поділися люди, яких жінки з комунальних квартир майже з любов’ю називали «наші алкоголіки»? Померли в наслідок зловживання? Були вигнані з міста? А можливо, цих людей, часто сімейних пар, які – пригадуєте? – пліч-о-пліч, опираючись ліктями на подушки, виглядали з вікон, більше не видно, тому, що на вулицях уже і нема на що дивитися?
.

Цікаво, що при таких тенденціях і при всій стриманості, саме зараз в Ерфурті,  і не лише там, ввели заборону на розпивання спиртних напоїв у громадських місцях. Можливо, кількість п’яниць обернено пропорційна до суєти, яку вони навколо себе викликають: чим менше алкоголіків, тим більше ми їх бачимо і тим жвавіше про них дискутуємо.

Можливо, на Львів чекає така ж доля, можливо такі зміни стануть індикаторами перевтілення міста.

***

Без паніки, я не зловживаю у Львові. Ну, може, хіба що один раз. У будь-якому разі, занадто багато писати про алкоголь теж не нормально, так колись сказав один шкільний вчитель  Єни. Про нову форму поліцейських чи жовтневу революцію поліцейський Роман не хотів зі мною говорити. Шкода. Я б з радістю щось про це написала. Чудові будівлі, запах липи – до цього я ще повернусь.

Історії про сорочки

Ще у Монреалі слово «вишиванка» з’явилося уже у третьому уроці мого підручника з української мови. Моя вчителька розповідала мені щось про те, як їх у школі вчили вишивати… Я відразу ж забула це слово. Воно здавалося мені не таким вже й важливим у словнику лексики першої необхідності.. 

Через три місяці я, нарешті, прилетіла до Львова. Літак сів увечері. Сутеніло. Тільки наступного дня змогла побачити місто і людей у кольорі. Львів прикрашали синьо-жовті прапори, а багато людей у цей день носили білі сорочки з вишитими орнаментами. Це був День вишиванки, день вишитих сорочок. От тоді я відразу і пригадала свій урок у підручнику...

***

Через кілька днів святковість замінила буденність. Вишиванки все ще можна було побачити у місті, однак вже рідше. Як це зазвичай є в Німеччині, вулиці міста роїлися від картатих сорочок. Але вже у неділю вишиванки повернулися. Ви побачите їх тут часто в неділю, у святкові дні, на весіллях чи хрестинах, а також – в останній день перед шкільними літніми канікулами.

Деякі вишиті власними рукам чи руками дорогої людини, інші – з базару. Вишиванки, здається, належать до речей, які можуть похвалитися загальним естетичним визнанням

***

На зустрічі з паном Миколою, я запитала чи має він також вишиванку.  Що за питання! Він ненадовго вийшов з кімнати і повернувся з прекрасним зразком вишитої сорочки. Я розглядала сорочку зі здивуванням і запитувала, чи у дружини також така є. Її мені вже не показали, але натомість я отримала погляд, що міг би значити приблизно «Ой, навіть не питайте». Аж стільки їх, мабуть, було. На стінах у квартирі висіли сімейні світлини. Внуки у далекій Канаді на своїх шкільних фото теж у вишиванках.

***

            В Румунії такі сорочки також є. Там їх називають «іа». Моя колега Моніка нещодавно мала про це доповідь. Там їх носять переважно жінки. Тут же вишиванка є предметом і чоловічої моди, завдяки їй чоловіки можуть почуватися елегантно (дивись допис „mon chéri“).

ÜЗагалом, сорочки, здається, є досить таки демократичними: їх одягають представники усіх поколінь. Вони виглядають стримано, не надто сексуально. Вони толерантні до мов, адже їх власники можуть говорити українською, російською, але і гості з далеких країн також можуть їх придбати. Хоча, на базарі, вони часто продаються поряд з військовим одягом, однак мають пацифістський характер.

***

Багато вишиванок було і під-час релігійної процесії на захист сім’ї на останніх вихідних. Було багато промов. Не раз звучало, що саме сім’я є першоджерелом і носієм українських традицій та цінностей. Учасники повторювали гасла «тато, мама, діти». Хоча, мені потенційна дія вишитих сорочок здавалася сильнішою, ніж проголошуваних лозунгів.

***

Причин, щоб одягнути вишиванку може бути кілька: краса і мода, національна гордість, щоб втішити дідуся і бабусю, щоб порядно виглядати, коли йдеш до церкви, або ж, що не виключено, якщо все інше вже у пранні. При усій різноманітності мотивів, вишиванка так чи інакше робить свій внесок у національну свідомість українців.

Наразі, я не зустріла ще численних критиків вишиванки. Вікторія не може сказати, що вони їй дуже подобаються, але і проти вишиванок вона теж нічого не має. Це просто не її. Христина грає в іронічну гру з традиціями, одягаючи вишиту сорочку лише після Дня вишиванки. Можливо, сьогодні дисидентство полягає у тому, щоб не одягнути вишиванку.

Здалека можна почути і слова критики. Ательє мод перетворили вишиту сорочку, як Ів Сан Лорен, на інструмент; вона сприяє так званій „cultural appropriation“, тобто   культурній узурпації та комерціалізації. Можливо. Хоча мені здається, що ательє також працюють у дусі сорочки та її статусу.

***

На уроках іноземної мови в школі діти, здається, також вчать слово «Вишивка». Молода жінка у мій другий день у Львові слабкою англійською розповідала мені щось про„embroidement“. Звичайно, і на ній була вишиванка.

Mon chéri

Ззовні вивіски французькою (mon chéri, charme), та англійською (nail studio, brow bar, make up, lazer). Гучні рекламні назви нагадують про чужі далекі краї, але, зайшовши всередину, не сподівайтесь, що з вами заговорять іноземною.

Марія, гарантуючи високу якість послуг закладу, привела мене того дня з собою. З екрана телевізора звучала латиноамериканська, англійська та українська музика, нічого російського. Дивлячись на виконавців, розумієш, що вони в таких закладах проводять чимало часу: салон краси.

***

Було б цікаво мати такий салон у багатьох містах, для спостереження за людьми. «Ти часто ходиш в салон краси?» запитує Марія. «Ні. Я, в принципі, знайома лише з перукарнями». «Перукарі і таксисти –як соціологи, хороші спостерігачі»,- додаю я.

Курси перукаря у мене ще попереду, а наразі я тут в ролі соціолога. Серед спостережень, які мені вдалося зробити до цього часу, можу розповісти наступне: У моїй перукарні в Ерфурті, в центрі міста, окрім кави  можна отримати хорошу стрижку і новий колір волосся. «Висвітлення» чи «омбре» моя майстриня принципово не робить – «це надто нищить волосся», наголошує перукарка. Зрештою, вона і без цих послуг має достатньо клієнтів, тому зовсім не має підстав порушувати свої професійні принципи.

В Монреалі моя перукарка стриже швидко і добре, хоча з тенденцією до надто коротких стрижок. Там здається, не діє неписане гасло ерфуртської майстрині «не забагато і не за мало». А у Львові? У Львові, якщо ви вже записалися в салон краси, то вам запропонують увесь спектр послуг: стрижка, зачіска, укладка, дизайнерське покриття нігтів, брови, макіяж, вії, манікюр і педикюр само собою і, напевне, ще інші послуги, про які мені поки що невідомо.

Марія вибирає блідо-рожевий лак, а для одного пальця – блиск. «Un petit extra» ось ще одна можлива назва для салону. Я спостерігаю  заради моєї любові до соціології, дозволяю і собі намалювати нігті.

***

Ліва ріка, права рука. «Чи чоловіки сюди також приходять?» - цікавлюся я у майстрині манікюру. У салоні голосно сміються і про щось говорять, а я, на жаль, не все розумію. «Ні, я не маю на увазі, чи чоловіки тут працюють, але чи є серед клієнтів чоловіки?» «Ага! Що ж, інколи приходять гарні чоловіки з Туреччини чи Італії, українці – ні», відповідає Наталя, тоді як з обличчя Марії можна прочитати, що ситуація зовсім безнадійна. Від чоловіків жінки, які працюють в салоні, багато не очікують. Їхні mon cheri повинні бути акуратні і доглянуті. Здається, інвестиції чоловічої частини населення в індустрію краси обмежуються короткою стрижкою та чистою сорочкою.  Більшість зусиль спрямовується на певну тілобудову, яку я, наразі, ще не можу описати.

Права рука, ліва рука. « Тобі не заважає музика?», -  продовжую розпитувати Наталю. «Що? Ні!», - відповідає вона дещо спантеличено. Пісні повторюються, а виконавці не відповідають канонам політкоректності. Томаш – соціолог з Польщі, який тут працює і люб’язно обмінявся зі мною нотатками, до теми краси та моди зауважив, що в місті за останні роки багато змінилося. Спідниці, наприклад, стали довшими. Окрім слідкування за міжнародними тенденціями моди, довжина спідниць, та популярність кросівок чи взуття без підборів, можуть свідчити про соціальні зміни у гендерних відносинах та про прагнення до більшого комфорту руху.

***

Поряд з усіма дотриманими чи недотриманими канонами краси, поряд з амбівалентністю таких закладів, салони краси у Львові – це своєрідна оаза, міні курорт для лікування від буденності.  Йдеться не лише про соціальні очікування в індустрії краси та музики, тут  щось більше. Сюди йдеш з подругою, присвячуєш собі час і робиш щось для себе самої. Зрештою, не дарма слова манікюр, педикюр та курорт – спільнокореневі. Інколи тут також дають консультації. Колись перукарка порадила мені не стригти того дня волосся надто коротко. Вона помітила, що я була чимось засмучена і відрадила мене від надто різких змін.

***

На виході нас все ще супроводжували невтомні співаки та танцівники. А на касі за нами пильно слідкував образ Діви Марії. Так повернення в реальність вже не було надто складним.