Поети на фронті

І ось я знову опинилася у Палаці культури. Цього разу не в елегантному Львові, а в промислово-портовому місті Маріуполь, на Сході України, неподалік лінії фронту. "Саме так і можна було собі уявити це місце" прокоментував один із колег, поки ми займали місця в залі, в якому десь у Східній Німеччині могла б відбуватися посвята молоді в життя – так звана Югендває. Інтер'єр залу нагадує про велич колишнього готелю, який пізніше став радянським, а зараз є українським клубом: високі стелі, декоровані зірками чи то квітами, та бежево-жовті стіни, які пасують до блакитних пластикових стільців масового виробництва та, здавалося,  заповідають нові часи.

***

Сьогодні тут – літературний вечір. Поети з Німеччини та українських міст прибули сюди, щоб показати Маріуполю – а тим самим і цілому Сходу країни – свою підтримку та зробити свій літературний внесок. (http://www.kulturallmende.org/projekte_aktuell/). На вході у Палац майорять прапори. Коли стоїш там, помічаєш, наскільки рідко можна зустріти прапор в Маріуполі і наскільки нормальним явищем є його всюдисущність у Львові. Біля входу зібралася невелика група людей. Це тішить, бо ще декілька хвилин тому дивувала порожнеча вулиць: "Куди поділися усі перехожі?".  Люди, які тут згуртувалися, робили враження, наче б то ціле місто зібралося тут, щоб послухати поетів та взяти участь  в літературному вечорі.

Прийшов момент представлення поетів. Організатори напружені, серйозні і святкові водночас.

Поети читають свої твори. Спектр поезії надзвичайно широкий: від вульгарної до вишуканої; від класики до поп; від ангажованої до контемпляційної; від серйозної до пародійної.  Тематичні та стилістичні відмінності творів вказують на яскраві особистості авторів, які додатково підкреслюють спалахи камер, а саме звучання творів перекладається та передається публіці з одної мови на іншу – українська, німецька, російська. Пафосність доповіді українською мовою дещо приглушується саркастичним тоном перекладача. Україномовна публіка, натомість, отримує варіант, найближчий до об'єктивного, вільного від будь-яких втручань – так принаймні здається, коли зняти навушник з одного вуха.

Читання завершені. Поет, який мав честь вчора оголосити подію відкритою, сьогодні офіційно її закрив.

***

Літературна зустріч завершена. Поети разом із публікою знову зібралися біля входу до Палацу культури прикрашеного стягами. Одна із учасниць дивується "Ніхто нічого не говорить",

"Публіка  була така задумана", - зауважив інший учасник.

"Мені впала в вічі концентрація уваги",-  прозвучав ще один коментар. 

"А й справді, у Львові люди були б зайняті своїми смартфонами", - подумала я.

- "Зараз вже ніде, окрім церкви, не зачитують нічого вголос",-  зауважила одна з учасниць, перші ніж поети сіли в автобус і поїхали.

***

Літературний вечір і справді був схожий на церковну месу, а навіть більше – на святкову месу, яку відправляють латиною. Публіка, яка складалася з самих поетів та гетерогенних жителів міста (солдати у військових формах, батько з дорослим сином, антрополог культури, журналісти та працівники культури, чоловіки та жінки в джинсах) була напружена та сконцентрована; атмосфера – задумлива.

Організатори можуть бути задоволені настроєм та кількістю присутніх в місті, в якому актуальним є не стільки питання навіщо туди їхати, скільки для чого там залишатися. Знавці релігійних ритуалів неодмінно зауважили б незвичайний і рідкісний момент.  Під-час Меси ми робимо багато речей водночас: елементи релігійних ритуалів, думки (що ще треба зробити, як виглядають інші; спідниця, яка погано сидить), контакт з сусідами. Але цього вечора все було по іншому.  

Можливо, всі були просто втомлені. Від роботи, від шкідливих промислових викидів, які проникали через вікна до залу, від кількості та різноманіття стилів презентованої поезії.

Ймовірніше, однак, що справа була в іншому: особлива атмосфера була створена відчуттям глибокої взаємної поваги між поетами та публікою, а в першу чергу солдатами, чия присутність здалека від львівських прапорів та вишиванок, нагадувала про близькість фронту.  

Маленькі сумочки через плече

Носові хустинки – старі і нові,  гаманець, ключі, квиток на проїзд, записник, телефон, айлайнер, лоратадин, флешки, список покупок, навушники, сумки в сумці (сумка для закупів, собачі пакети), маленький екземпляр оглядової вежі, який мені колись подарували. Ось те, що знайшла в своїй сумочці, окрім традиційних крихт. Маленьких талісманів якраз тоді в ній не було. Для цього мені слід було б заглянути у свій культурний пакет.

TТипово жінка? Можливо. Соціолог Жан клод Кауфман написав книжку про сумочки (Le sac. Un petit monde d’amour. Paris, J.-C. Lattès, 2011). Він розмовляє з жінками про їхні сумочки та їх вміст і багато чого відкриває в цих розмовах. Натомість чоловіки його цікавлять менше. Якщо у них і була якась сумка, то розповідали вони мало і швидше функціонально, та і не носили вони в ній майже нічого. Якби Кауфман писав свою книжку у Львові замість у французьких містечках, у ній мусіло б знайтися місце і для чоловіків.

У Львові майже всі чоловіки носять сумку і це, як мені здається, не залежить від віку чи соціального статусу. Тоді як серед жіночих сумочок панує різноманіття, чоловіки у цих питаннях швидше єдині: сумочки маленькі, квадратні, в основному – чорні з тканини чи шкіри. Вони висять через плече і досягають стегна, лівого або правого. Туристи з інших українських міст часто змушені мати дві сумочки через фотоапарат. Якщо подивитися на старі фотографії, то ці маленькі сумочки сьогодні схожі на капелюхи, які раніше носили чоловіки.  Цим точно займатимуться візуальні соціологи майбутнього.

***

Якщо історія культури чоловічих сумочок ще не написана, то одне вже точно можна сказати зараз: вони були не завжди; сумочки з’явилися лише у 2000-их, витісняючи пластикові пакети та символізуючи певну заможність;  Спеціалізовані магазини мають однозначні переваги, адже жінки – а вони в основному купують сумочки – надають перевагу шкірі і уникають базарів.

Якби хтось написав би їхню історію, можливо чоловічі сумочки стали б гламурнішими. Зараз вони якісь сумні, безпорадні, безколірні. Маленькі сумні торбинки: вони такі щоденні та нормальні, що зовсім не заслуговують на увагу. Вони навіть не мають своєї окремої назви – на них кажуть просто «сумка». Коли я про них розпитувала, то мусіла детально пояснити, які сумки я маю на увазі. Для прикладу з повсякденного життя, Анна просто взяла сумочку свого чоловіка, відкрила і показала вміст найнеобхіднішого: окуляри, трохи грошей, ключ.

Сумки практичні і виключно функцінальні. В них немає жодних тамниць – та й хто б клав туди щось собисте, якщо кожен має доступ до вмісту сумки? З таких позицій, то сумки могли б бути і прозорими. У жінок - це інакше.  Мій знайомий колись відкрив у супермаркеті сумочку дружини і знайшов там документи на розлучення які в секунду перевернули з ніг на голову усе його життя.

***

На питання „А ти не маєш сумочки через плече?“, Ігнацій, польський колега та знавець України, відповів, що не має. Він відразу зрозумів, про що мова і додав прагматичний коментар проте, що вони, в принципі, не практичні, бо в них не поміщається комп’ютер та і потрібні вони лише в тих місцях, куди з собою треба взяти лише гаманець.

Я підозрюю, навіть, що сумочки  нерідко носяться порожніми. Мобільним телефоном тут, у Львові, користуються так часто, що його навіть не варто класти в сумку. Якщо телефон не біля вуха, тоді його краще тримати в руці чи у кишені. Вам потрібні докази? Постійте декілька хвилин десь у парку. Ви їх побачите – відбитки гаманців та телефонів у задній чи передній кишені штанів. А для парасолі, така сумочка однаково замала.

Чому сьогодні вішають сумочки? Чому до 50-их років носили капелюхи? Через традицію, тому що так належить, тому, що, просто, так є. Жінки часто відмовляються в це вірити і наполягають на функціональності сумочки: «Що ж чоловіки робитимуть без сумки? Як вони без неї взагалі обійдуться?». В Німеччині, в залежності від класової приналежності, професії і віку можна побачити різні альтернативи, де чоловіки зберігають свої речі: великі кишені бежевих безрукавок, які часто можна побачити на мужчинах зрілого віку, кишені широких штанів (військового формату), внутрішні кишені піджака від костюму, рюкзак, або ж, любі мої жінки, чоловіки зберігають свої речі у Ваших сумочках.

Чи є надія на те, що і тут надійде «золотий вік» для чоловічих сумочок? Вони можуть здобути популярність як модний аксесуар. Так, я вже помітила декілька екземплярів на вулиці та на показах моди. Їх також носять через плече але трохи в інший спосіб -  знак нової свідомості чоловіків, яка надає більшу перевагу функціональності.

Будьмо!

8:56 потяг Краків-Перемишль. Вона сидить у вагоні, що прямує до Львова. Двоє чоловіків середнього віку заходять в купе. Від них тхне алкоголем; пиво у них з собою. Я б охоче з ними завела розмову, але жінка, яка відразу ж знайшла в мені собі подібну, мовою тіла однозначно заборонила мені будь-які розмови з новоприбулими. Поки я ненадовго задрімала, чоловіки вийшли на одній із проміжних зупинок. Ми відчинили вікно.

***

Тарас – поліцейський у відставці. Ми зовсім випадково познайомились, а потім ще декілька разів так само ж випадково бачились. У  Львові ви часто можете зустрітись знову. Вечорами він любить сидіти з друзями в барах. Щоразу він зустрічає мене словами „Ich bin betrunken!“ («я п’яний», нім.) або  „I’m drunk!“ («я п’яний», англ.), мабуть в залежності від того, чи він думками зараз на своїй службі в НДР чи у численних подорожах до своїх дітей в Канаду.

IУ товаристві однолітків Тарас проводить вечори за горілкою з пивом. Один з його друзів – Роман - говорить польською, то ж ми можемо більше поспілкуватися: чи Львів гарне місто, чи пахнуть липи, чи я заміжня. Він розповідає ще щось про свою простату, як пояснення того, чому він п’є менше, ніж інші присутні. Мушу визнати, я не все зрозуміла. Мовні труднощі – він переходить час-від-часу на українську, а я її не знаю – і алкоголь відіграли свою роль, але тим не менше, якимось чином спілкування цього разу таки вдалося. Я змінюю тему і цікавлюся, про що спілкуються в чоловічих компаніях.  Він бурмотить щось про Революцію. «Jaka?», «pazdziernikowa» (жовтнева). «Ага…»

***

На парі з німецької студенти Франкового Університету розповідають про своє життя: найулюбленіші теми – спільне життя з батьками та братами чи сестрами і гучні весілля. Я запитую: «Що видається вам дивним, коли ви йдете по вулиці?» «What?», вони переходять на англійську,  „What is weird, strange?” (що є дивакуватим, незвичним?) „People wearing oversized clothes or people with dreadlocks, you know“ (люди одягнені в одяг типу оверсайзд або люди з дредами. Ну Ви розумієте). „А п’яниці у громадських місцях?“, цікавлюся я. „No!“ прозвучало одноголосно без секунди зволікання. „Це нормально, так як і старі бабусі, які силою пропихають собі шлях в трамвай чи маршрутку“. Як і для жінки, що їхала зі мною в купе, для студентів алкоголізм, здається, теж не є чимось дивним чи забороненим, але вони з ним ніяк не пов’язані.

***

Зовсім по-іншому виглядає ситуація в Ерфурті, де я зараз проводжу одне зі своїх досліджень. Абстиненція – кодове слово сучасності, так написав у листі до мене один професор після прочитання моєї однойменної статті. У ній йдеться про прагматизм та про етику міри: не за багато і не за мало. Відколи я спостерігаю цю тенденцію, запитую себе, куди поділися люди, яких жінки з комунальних квартир майже з любов’ю називали «наші алкоголіки»? Померли в наслідок зловживання? Були вигнані з міста? А можливо, цих людей, часто сімейних пар, які – пригадуєте? – пліч-о-пліч, опираючись ліктями на подушки, виглядали з вікон, більше не видно, тому, що на вулицях уже і нема на що дивитися?
.

Цікаво, що при таких тенденціях і при всій стриманості, саме зараз в Ерфурті,  і не лише там, ввели заборону на розпивання спиртних напоїв у громадських місцях. Можливо, кількість п’яниць обернено пропорційна до суєти, яку вони навколо себе викликають: чим менше алкоголіків, тим більше ми їх бачимо і тим жвавіше про них дискутуємо.

Можливо, на Львів чекає така ж доля, можливо такі зміни стануть індикаторами перевтілення міста.

***

Без паніки, я не зловживаю у Львові. Ну, може, хіба що один раз. У будь-якому разі, занадто багато писати про алкоголь теж не нормально, так колись сказав один шкільний вчитель  Єни. Про нову форму поліцейських чи жовтневу революцію поліцейський Роман не хотів зі мною говорити. Шкода. Я б з радістю щось про це написала. Чудові будівлі, запах липи – до цього я ще повернусь.

Mon chéri

Ззовні вивіски французькою (mon chéri, charme), та англійською (nail studio, brow bar, make up, lazer). Гучні рекламні назви нагадують про чужі далекі краї, але, зайшовши всередину, не сподівайтесь, що з вами заговорять іноземною.

Марія, гарантуючи високу якість послуг закладу, привела мене того дня з собою. З екрана телевізора звучала латиноамериканська, англійська та українська музика, нічого російського. Дивлячись на виконавців, розумієш, що вони в таких закладах проводять чимало часу: салон краси.

***

Було б цікаво мати такий салон у багатьох містах, для спостереження за людьми. «Ти часто ходиш в салон краси?» запитує Марія. «Ні. Я, в принципі, знайома лише з перукарнями». «Перукарі і таксисти –як соціологи, хороші спостерігачі»,- додаю я.

Курси перукаря у мене ще попереду, а наразі я тут в ролі соціолога. Серед спостережень, які мені вдалося зробити до цього часу, можу розповісти наступне: У моїй перукарні в Ерфурті, в центрі міста, окрім кави  можна отримати хорошу стрижку і новий колір волосся. «Висвітлення» чи «омбре» моя майстриня принципово не робить – «це надто нищить волосся», наголошує перукарка. Зрештою, вона і без цих послуг має достатньо клієнтів, тому зовсім не має підстав порушувати свої професійні принципи.

В Монреалі моя перукарка стриже швидко і добре, хоча з тенденцією до надто коротких стрижок. Там здається, не діє неписане гасло ерфуртської майстрині «не забагато і не за мало». А у Львові? У Львові, якщо ви вже записалися в салон краси, то вам запропонують увесь спектр послуг: стрижка, зачіска, укладка, дизайнерське покриття нігтів, брови, макіяж, вії, манікюр і педикюр само собою і, напевне, ще інші послуги, про які мені поки що невідомо.

Марія вибирає блідо-рожевий лак, а для одного пальця – блиск. «Un petit extra» ось ще одна можлива назва для салону. Я спостерігаю  заради моєї любові до соціології, дозволяю і собі намалювати нігті.

***

Ліва ріка, права рука. «Чи чоловіки сюди також приходять?» - цікавлюся я у майстрині манікюру. У салоні голосно сміються і про щось говорять, а я, на жаль, не все розумію. «Ні, я не маю на увазі, чи чоловіки тут працюють, але чи є серед клієнтів чоловіки?» «Ага! Що ж, інколи приходять гарні чоловіки з Туреччини чи Італії, українці – ні», відповідає Наталя, тоді як з обличчя Марії можна прочитати, що ситуація зовсім безнадійна. Від чоловіків жінки, які працюють в салоні, багато не очікують. Їхні mon cheri повинні бути акуратні і доглянуті. Здається, інвестиції чоловічої частини населення в індустрію краси обмежуються короткою стрижкою та чистою сорочкою.  Більшість зусиль спрямовується на певну тілобудову, яку я, наразі, ще не можу описати.

Права рука, ліва рука. « Тобі не заважає музика?», -  продовжую розпитувати Наталю. «Що? Ні!», - відповідає вона дещо спантеличено. Пісні повторюються, а виконавці не відповідають канонам політкоректності. Томаш – соціолог з Польщі, який тут працює і люб’язно обмінявся зі мною нотатками, до теми краси та моди зауважив, що в місті за останні роки багато змінилося. Спідниці, наприклад, стали довшими. Окрім слідкування за міжнародними тенденціями моди, довжина спідниць, та популярність кросівок чи взуття без підборів, можуть свідчити про соціальні зміни у гендерних відносинах та про прагнення до більшого комфорту руху.

***

Поряд з усіма дотриманими чи недотриманими канонами краси, поряд з амбівалентністю таких закладів, салони краси у Львові – це своєрідна оаза, міні курорт для лікування від буденності.  Йдеться не лише про соціальні очікування в індустрії краси та музики, тут  щось більше. Сюди йдеш з подругою, присвячуєш собі час і робиш щось для себе самої. Зрештою, не дарма слова манікюр, педикюр та курорт – спільнокореневі. Інколи тут також дають консультації. Колись перукарка порадила мені не стригти того дня волосся надто коротко. Вона помітила, що я була чимось засмучена і відрадила мене від надто різких змін.

***

На виході нас все ще супроводжували невтомні співаки та танцівники. А на касі за нами пильно слідкував образ Діви Марії. Так повернення в реальність вже не було надто складним.