Котяча мама
У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.
Запросити додому
соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть,
що більше двадцяти.
Ми зустрічаємося
у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів. Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не
накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут
до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть
погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я
виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози
жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає
слухавку чи відчиняє двері.
Якщо ви думаєте,
що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна.
Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона
рідко їздить у відпустку.
Хресна мама
На наш дзвінок
вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання - врятувати країну від зла. На щастя, вона в
цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама”
Львова.
Перед президентськими
виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання)
недалеко площі Міцкевича.
Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних
вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись
він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він,
кажуть, і кровоточив.
Хоча сьогодні
воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна
мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед
іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця в інше. Вона організовує людей та закликає їх
ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.
Для тих, хто
змушений залишатися в місті, площа
навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти
поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з
зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять
перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються
навіть групи з прапорами та гучномовцем.
Місто, здається,
ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову
про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі
хреста, не наважуються спокушати долю.
Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата,
ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче
розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною
і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.
Поети
Ми йдемо вулицями
середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона
так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє
здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо
і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз
опублікував збірку віршів».
Я сиджу на
поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це,
здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників –
сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з
римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну
місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з
«хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.
Очевидно, мені б
знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую
багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому
столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи
фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо
говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж
Теобальд Тігер.
Думаю, тут справа
в мені як соціологу і хоббі-белетристу.
Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в
Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що поетів по ту сторону океану вважають
дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“
Я не адоптувала
кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі
зі своїх текстів. Боже, Боже!
0 коментарі:
Дописати коментар