Поети на фронті

І ось я знову опинилася у Палаці культури. Цього разу не в елегантному Львові, а в промислово-портовому місті Маріуполь, на Сході України, неподалік лінії фронту. "Саме так і можна було собі уявити це місце" прокоментував один із колег, поки ми займали місця в залі, в якому десь у Східній Німеччині могла б відбуватися посвята молоді в життя – так звана Югендває. Інтер'єр залу нагадує про велич колишнього готелю, який пізніше став радянським, а зараз є українським клубом: високі стелі, декоровані зірками чи то квітами, та бежево-жовті стіни, які пасують до блакитних пластикових стільців масового виробництва та, здавалося,  заповідають нові часи.

*** 

Танго на Левандівці

Серед натовпу, за яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.

Моє танго схоже на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися з новими людьми і новим кварталом міста.

***

Кримський бар

Якось я вже там була з друзями з Польщі. Він розташований в одній із бічних вуличок неподалік мого помешкання. Оскільки там було лише вино, один із моїх друзів не захотів там залишатися. Відколи він не п’є алкоголю, для нього важливо, щоб в барі пропонували воду і різноманіття безалкогольних напоїв.

***

Я пішла туди вдруге. Цього разу з Марі. Нам дуже сподобався бар. Він маленький і дещо темнуватий. Стіна за барною стійкою здається повністю обклеєна пивними бочками. Ми присіли за круглим столиком і замовили вино, назва якого була нам зовсім невідома.

Розмова з Марі, молодою письменницею з Берліна, яка зараз у Львові на письменницькій стипендії, була надзвичайно цікавою. Таким же ж цікавим було спостереження за оточуючим нас товариством. А складалося воно з велетенського, дещо безформного чоловіка, який, здавалося, щойно зійшов зі сторінок якоїсь казки, татуйованого чоловіка з модною стрижкою та сумкою через плече, та зі свого роду трубадура з ноутбуком замість музичного інструменту. Окрім них, тут був ще молодий бармен, який був зайнятий зі своїм комп’ютером – чи то телефоном – по той бік барної стійки. З вільної чи то навіть байдужої атмосфери, можна було зрозуміти, що це товариство бувало тут часто. Хоч ми і не належали до постійної клієнтури, ми однаково могли без проблем тут випити*.

***

У барі був постійний рух. Велетень неодноразово виходив, щоб пізніше повернутися знову. Ніякого порогу, там, в принципі, не було: ззовні на тротуарі стояли такі ж столики та стільці, як і всередині. Разом з другом татуйований чоловік насолоджувався читанням свого смартфону, потім кудись зникав, а згодом знову повертався.  Бармен час-від-часу відривав погляд від свого гаджету, щоб піти до свого роду кухні у застінках кнайпи. За увесь час до бару зайшов лише один клієт, щоб наповнити вином свою пляшку, так би мовити «вино з собою».

Не знаю, як довго ми вже були у барі. Там важко оцінюється не лише простір, але і час. Можливо, його вимірюють в замовленнях? Ми вирішили замовити ще по келиху. Марі принесла мені свій роман. Ми розмовляли німецькою про читання, літературу та мови. Я помітила зацікавлений погляд трубадура з ноутбуком. Дорогою від барної стійки до свого місця він коротко долучився до нас і розповів, що сам він з Ялти, а тут зараз на вимушеній емграції. Ялта! Одне єдине слово викликало у мене перед очима цілий ряд образів: школа, відоме фото Черчіля, Рузвельта та Сталіна в Криму, новий розподіл світу, мій колишній вчитель історії.

***

Марі має неймовірну здатність помічати деталі буденності, за якими криються цілі комплекси образів. Читаючи її роман, можна ще більше переконатися в цьому**. Котяча блювотина, шматки лаку для нігтів, ворсинки з одягу, які формують маленькі кульки, автокрісло з дерев’яних кульок – ці деталі не вийдуть вам з голови. Це матеріальна пам’ять, яка нагадує про події світового значення або ж про ті з приватного життя. Водночас, вони вказують на одночасність дій та «тривіальних» думок*. І той вечір у барі не став винятком. Паралельно з розмовою про досвід життя закордоном та про писання, мою, чи то нашу, увагу забирали багато маленьких загадок: пиття коньяку і кави, вина і коньяку – все ж таки тут в барі подають не лише вино – містичні звуки та приглушені розмови, що долинали із застінок.

***

Ставало пізно, а може й не так пізно? Я не знаю. У будь-якому випадку третього бокалу ми вже не замовляли. Виходячи, я помітила назву бару: Вина Криму. Якби мої польські друзі помітили назву, вони б точно захотіли залишитися. Вони, як і багато моїх знайомих тут, захоплюються Кримом і з задоволенням підтримують людей, яких звідти вигнали, чи які самі втекли. До бару я обов’язково завітаю втретє щоб востаннє випити келих з Марі та моїми тутешніми друзями перед поверненням в Монреаль. (Якби, Клаус із Культурного форуму Східної Європи в Потсдамі не був так далеко, його б я теж запросила!). А якщо у когось з нас з’являться докори сумління через кількість випитого, ми завжди зможемо сказати, що це наш маленький жест для Криму.

* це не завжди очевидно: https://www.thueringer-allgemeine.de/web/zgt/thema/detail/-/specific/Spaziergaenge-durch-den-Alltag-Exil-von-der-Mitte-843361470

** Gamillscheg, Marie (2018). Все, що блистить. München, Luchterhand.

Той, нагорі

Якось увечері, повертаючись додому, позаду мене я почула: «Привіт, Барбара!» На розі вулиці стояв мій знайомий з Німеччини з відкритими обіймами. Це була чудова несподіванка. Разом з його сім’єю ми випили червоного вина  і домовились про зустріч наступного ранку в середмісті там, де він колись жив дитиною.

Останнім часом мені доводилося слухати чимало історій житття. Часто  йшлося  про дитинство моїх співрозмовників та про балкони у внутрішніх дворах будинків, які поєднували квартири цілих поверхів. Так було і у мого німецького знайомого: дитиною він їздив на ровері  балконами свого будинку і грався там з сусідськими дітьми. У таких розповідях часто згадується, що десь в дев’яностих багато мешканців таких будинків виїхало. Згодом  сусіди дізналися, що вони емігрували до Ізраїлю, Німеччини чи Канади. Разом з хвилею еміграції прийшов і кінець ідилії на балконах.

Емігрували не всі. Дехто залишився, як от мама мого німецького знайомого. Сам же ж він таки поїхав. Однак повністю  ніколи так і не полишив міста. Емігрувати зовсім не значить більше не рухатися з місця. Зовсім навпаки. Мій знайомий, який сам з задоволенням називає себе «львів’янином», дуже пов’язаний з містом, дуже себе з ним ідентифікує та працевлаштовує земляків у своїй фірмі на німецько-польському кордоні.

***

Коли я прогулююся вулицями з мешканцями міста, вони пропонують мені приватні неофіційні екскурсії Львовом. Зазвичай все починається з кави, і вибір кав’ярні вже багато може сказати про враження, яке вони хочуть створити (інтелектуальність, автентичність, трендовість). Наш шлях з німецьким львів’янином пролягав на північ від середмістя, ліворуч від Старого ринку. Там розташована  вражаюча кількість дитячих майданчиків.  Не треба бути детективом, щоб здогадатися, що у тому кварталі раніше були єврейські Доми молитви та школи. На це вказують інформаційні табло українською та англійською мовами. Мій знайомий звернув мою увагу на те, що слово «синагога» було здерте з табло. Однак на моє запитання чи йому самому довелося стикатися з проблемою антисемітизму в місті, відповідь була заперечна.

На смартфоні у нього були світлини з минулого, до Другої Світової Війни. Ми спробували віднайти місця, що були на фото. І так прогулянка завела нас на вулицю Вугільну. Львів’янин вже було хотів щось сказати, як тут чоловік похилого віку відкрив перед нами двері напівзруйнованої будівлі. Після короткої розмови ми увійшли всередину. На стінах біля входу висіли фотографії та плакати, які нагадували про проекти, виставки та співпрацю Єврейського Культурного Центру. Це була гарна несподіванка.

Розмова відбувалася  мішаною російсько-українсько-німецькою мовою. Обидва чоловіки зналися між собою. Старший з них знав маму молодшого. Вони обмінювалися інформацією, витягали та розглядали старі листівки, Львів’янин отримав в подарунок газету.Рробилися нові фотографії і я вже знала, що зовсім скоро знайду себе на фейсбуку. Так воно вже є у Львові і я зовсім не хочу бути критичною. Фейсбук є тут чимось особливим, політичним і навіть інструментом  захисту тварин, коли постяться фотографії котів (дивись пост про котячу маму).

Поки чоловіки спілкувалися, я досліджувала будівлю. Обходячи приміщення я відкрила для себе несподівано світлий, прекрасний , хоч і знищену залу молитви колишньої синагоги.

Фото: колишня Синагога Якоба Глянцера

Коли чоловіки підійшли до мене, я дізналася, що будівля була споруджена у 1844 році і спершу використовувалася як зал для молитви, потім як складське приміщення пізніше – як спортзал, а в часи Перестройки її перетворили на Культурний центр і у 1991 році віддали в руки єврейських організацій. З усією вдячністю за інформацію, я все ж була б рада, якби мені дали можливість трошки довше насолодитися поглядом на молитовний зал. Це була коротка мить трансценденції, яка ще більше посилилась завдяки мотлоху, що лежить в залі.  Той факт, що Зал, як і все місто чекає на відновлення, здається вносить ще більше до його краси і сили.

***

На прощання, старший чоловік поцілував мене, а знайомий львів’янин зробив ще одне фото. Повернувшись у буденність середмістя, ми все ще дивувалися тим несподіванками, які «той, нагорі» - Львів’янин показав жестом в небо, а я кивнула – порозкладав на нашому шляху. Ми ще недовго продовжили прогулянку і закінчили її так, як і почали - з кавою та червоним шнапсом.

інтерв'ю: «У Львові часто не дивляться в очі»

https://zbruc.eu/node/82266

About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸

Моя п'ятнацятирічна донька відвідала мене у Львові!

"About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸", Відео Ноа Бешорнер.

Львів у Монреалі

Ми зустрілись в у кав’ярні  – я і репортерка. Вона запитала про мої враження від міста, чи помітна для мене його різноманітність. «Сьогодні, місто дуже гомогенне», відповіла я. Є певне мовне різноманіття української та російськоюї. Трохи релігійних відмінностей. ЛГБТ та інших відмінностей тут радше мало.  Велика кількість пам’ятників, в основному чоловікам та українцям, підсилюють враження гомогенності ( див. «Закам’янілий президент» https://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/der-versteinerte-prasident.html).

Різноманіття міста, здається, залишилося в минулому. До Львова чи Чернівців не їздять. Сюди здійснюють паломництво. Міська влада та приватні підприємці, очевидно, відчули тугу за багатонаціональною  монархією та вміло її комерціоналізували. Натомість у щоденному житті багато людей нічого про неї не знають, або просто зайняті іншими справами. Вони – і я, на жаль, також – не знають про те, хто колись жив у будинках, де сьогодні розташовані їхні помешкання. Тому я до сьогодні в цьому блозі писала про Львів а не про Лємберг.

Завдяки зусиллям музею „Територія Терору“, Центру Міської історії Центральної та Східної Європи і інших установ, влітку у багатьох районах міста з’явилися інформаційні таблиці про депортованих євреїв та інших жертв нацистського режиму. Це добре.

***

Репортерка була здивована, коли я розповідала про вулицю Хачісона і Монреаль, канадське місто, в якому я живу: там я на щодень розмовляю французькою і англійською. Щодня я чую їдіш – мову хасидів, яких багато живе на моїй вулиці і в околицях. Багато з їхні предків емігрували сюди наприкінці XIX ст. з сьогоднішніх Білорусії, України та Росії.

Якось я запитала у своєї вчительки польської мови в Монреалі – старшої пані з Сілезії – як мені уявити собі мультикультурні міста Центральної та Східної Європи до війни. У відповідь вона сказала, що вистачить просто роззирнутися довкола у цьому кварталі. І вона мала рацію: у щоденних розмовах ми часто змінюємо мову, інколи дещо несміливо, а часом зовсім невимушено і вільно. Схожа ситуація і з релігійними спорудами: тут багато синагог, храмів і церков – український культурний центр у моєму кварталі колись був католицькою церквою, потім синагогою. Сьогодні у його стінах – реформована єврейська громада.

Монреаль – різноманітний та багатогранний у буденності і сучасності, але і у своєму історичному минулому. Можна навести чимало музичних і літературних прикладів різноманіття мого міста. Пол Кунігіс (Paul Kunigis) – музикант і співак. Сам про себе Пол говорить, що він «католицький монреалець, польського походження, який має єврейське коріння і виріс в Ізраїлі» (https://paulkunigis.com/).* Він поєднує клезмерську музику з французьким шансоном та східними мелодіями. Він розуміє, що його музика не має нічого спільного з сьогоднішнім Ізраїлем чи Польщею. Свою публіку Пол знайшов в Монреалі.

Якщо Ви шукаєте настрої романів Йозефа Рота, якщо вам цікаво, що з ними стало сьогодні – ласкаво просимо у Монреаль.

*„Un montréalais catholique d’origine polonaise, d’ascendance juive, élevé en Israël dans un pensionnat dirigé par des frères jésuites français, je me suis retrouvé dans le pays de mon enfance en train d’enregistrer une chanson d’un juif polonais anglophone, de Montréal, descendant de la même ville que mon père, Vilnius en Lituanie, que j’ai traduit et adapté en français avec des arrangements à ma sauce, moyen/orientaux.“

«Інтаграмб’юті»

Одного разу в університеті в Монреалі фотограф повинна була зробити мені фотографію. «Тримайте, будь ласка, голову рівно. Ні, рівно. Ви знову це робите.» Після усіх моїх спроб оборони та доказів, що я нічого не роблю, жінка авторитетно і впевнено сказала: «Робите, усі жінки це роблять – вони легко схиляють голову на бік, коли їх фотографують.» Краще б я цього тоді не чула. Відтоді я повсюди бачу лише легко схилені на бік голови. 
Можливо, ця звичка ще не дійшла до рангу антропологічної універсальності, але частиною якогось глобального тренду вона вже точно є. У Львові вони також є – легко схилені на бік голови. Відколи я, не зовсім по своїй волі, почала усюди їх бачити, на аматорських фотозйомках, окрім схилених голів, можна помітити: складені в трубочку губи, сексуальний  погляд, дещо припідняту, або – як у балерини -  витягнуту ногу.  Волосся – також дуже важливе. Існує спеціальний жест, який використовують жінки, щоб відкинути волосся на бік, але я ще не повністю його опанувала.  Навіть ті, хто часто висміюють ці звички, самі не рідко досконало володіють мистецтвом «відкидання на бік волосся». Чи самі вони це помічають? Не завжди, але інколи таки так. Інструкції до фотозйомок в ютубі теж часто згадують про цей аспект.

***

Якби Львів був людиною, він був би «інстаграмб’юті». Адже місто надзвичайно фотогенічне та вінтажне. Його фільтр був би «кремовий», тепло-жовтий.  Не дивно, що місто стало місцем зйомок фільмів і спеціально для цих цілей була створена комісія. Конкуренткою Львову є хіба що Прага – ще одне «інстаграмне» місто. Туди з’їжджаються молоді пари з усього світу на свої весільні фотосесії. У цьому напрямку Львів ще не на стільки міжнародно відомий, але, тим не менше, тут багато одружуються і ще більше фотографуються. Перед об’єктивами фотоапаратів, окрім молодят у середмісті можна побачити: вагітних в Стрийському парку, подруг на Проспекті Шевченка, щасливих немовлят у траві та молодих модельок  на фоні старих кам’яниць. Багато з цих фото згодом можна знайти у соцмережах.

***

На усіх культурних подіях чи зустрічах, звичною справою є фотокамери та лайфстріми: за бажанням, усі присутні можуть наче в дзеркалі переглянути себе під-час того чи іншого заходу на телефоні в режимі лайф.

Взагалі, мені здається, що тут життя набагато більше проходить онлайн ніж в Монреалі чи Берліні. У мережі купують і продають, фліртують лайками на фейсбуці і сердечками в інстаграмі. Навіть наркотики продають не на вулицях а замовляють онлайн – інтернет-адреси дилерів можна знайти на стінах будинків, виписані балончиками для графіті.

***

Колись у мене було хоббі: я робила скріншоти постів на фейсбуці своїх друзів з правильно укладеною посмішкою чи колег з легко припіднятою ногою. Тепер мене тегають на фейсбуці, коли я появляюся тут на якихось заходах. Але це вже більше не моє хоббі, хоча я часто згадую фотографа з її вимогою тримати голову рівно. Це досить важко постійно думати про те, щоб не нахилити голову легко на бік.

Зомбі

Нещодавно я сиділа з двома колегами у кнайпі в середмісті Львова – там, де багато гостей і туристів. Здалеку почулася мелодія. Я впізнала композицію «Зомбі» гурту The Cranberries.

Слухаючи знайомий мотив, я на декілька хвилин опинилася в іншому світі, в іншому часі – мене перекинуло на двадцять років назад.

***

Тоді, у 90-их, коли «Зомбі» лише з’явилися у хіт парадах і далеко не були класикою попмузики, життя здавалося якимось драматичнішим, трагічнішим і більш імпровізованим, ніж сьогодні. Колапс НДР, падіння Берлінського муру були ще вчорашнім днем, а не історичною подією, вони відчувалися у щоденних розмовах та буденному житті.

Відчуття 90-их, які викликала в мені пісня, я і сьогодні маю тут - у Львові. Мелодія просто наклалася на на цілу гаму відчуттів та спостережень: декадентський шарм невідновлених старих будівель, архітектурна спадщина комунізму, характерний запах. Це запах старих автомобілів, а не бурого вугілля. Через повну нестачу останнього, міські будівлі  зберегли свої ніжні пастельні кольори.

90-ті у Львові присутні не лише у відчуттях, вони появляються і у розмовах та дискусіях. Інтелектуали міста все ще відтворюють спадщину революцій тоді як де-інде їх цікавлять пережиті епохи та історична реальність.

Я сама була свідком історичних змін у Німеччині, тому мене не полишає відчуття, що тут у Львові життя теж не завжди буде таким. Інакше кажучи: я рада, що можу бути тут, перш ніж все це може змінитися.

***

Прощаючись у кафе, один із колег подарував мені CD. „Класика чи джаз?“ запитав він. Я взяла джаз – попмузики, що стала класикою, у нього не було. Повертаючись додому, я побачила і знову почула її – молоду дівчину, яка грала на гітарі сама, на розі вулиці серед минаючих її туристів. Вона, вкотре вже, програвала відомий приспів: „In your head, in your head, zombie, zombie, zombie, ei, ei…“ Зовсім цього не усвідомлюючи, ця молода дівчина поєднала епохи, викликала тугу, оживила дев’яності.

„C’est étrange!“

Котяча мама

У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.

Запросити додому соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть, що більше двадцяти.

Ми зустрічаємося у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів.  Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає слухавку чи відчиняє двері.

Якщо ви думаєте, що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна. Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона рідко їздить у відпустку.

Хресна мама

На наш дзвінок вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання -  врятувати країну від зла. На щастя, вона в цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама” Львова.

Перед президентськими виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання) недалеко площі Міцкевича.

Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він, кажуть, і кровоточив.

Хоча сьогодні воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця  в інше. Вона організовує людей та закликає їх ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.

Для тих, хто змушений залишатися  в місті, площа навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються навіть групи з прапорами та гучномовцем.

Місто, здається, ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі хреста, не наважуються спокушати долю.

            Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.

      

                                          

Поети

Ми йдемо вулицями середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз опублікував збірку віршів».

Я сиджу на поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це, здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників – сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з «хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.

Очевидно, мені б знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж Теобальд Тігер.

Думаю, тут справа в мені  як соціологу і хоббі-белетристу. Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що  поетів по ту сторону океану вважають дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“

Я не адоптувала кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі зі своїх текстів. Боже, Боже!

Обезголовлені жінки

Недалеко від президента [див. Закам’янілий президент] в моєму кварталі стоять вони – обезголовлені жінки.

Цілісінькими днями вони стоять на вулиці Івана Франка і чекають на клієнтів. Вони одягнуті завжди у біле, ну, може, не зовсім чисте біле. Інакше й бути не може, адже це дуже жвава вулиця, тут багато руху і машин, а автомобілі часто – старі. Якби ці жінки мали голови, вони неодмінно б кашляли. Але вони не можуть підписати петицію проти використання дизельного палива, тому, що рук бідолашні теж не мають.

Їх тут сила силенна! Їх можна побачити і у інших місцях в місті, але тут вони найбільш сконцентровані у своїй кількості. Вулиця ними і славиться. Більшість з них аж ніяк не дешеві. Ні. Сюди приходять, щоб розглянутись, подивитись, перш ніж замовити дешевший варіант в інтернеті.

***

Обезголовлені постаті можна побачити і в магазинах. Вони – бездоганні, абсолютно чисті і у всій палітрі різноманітності – з мереживом (в тренді), камінцями (класичні), з блискітками (блискучі), вишиті (традиційні) або рідше прикрашені перлинками. Вони всі, як і годиться, довгі. Одна мені сподобалась. Вона коштувала 10 000 грн – близько 325 євро – досить таки багато грошей як на тутешні зарплати.

„Коли ж їх одягають?“  - запитую я продавчиню, яка приглядає за сукнями, адже заміж виходять не так вже й часто. «На Дні народження, сімейні свята, бали» - коротко відповідає жінка. А, може, вони хочуть бодай раз бути саме так одягненими, знаючи, що будуть увіковічені на світлинах.

У магазині ми самі – я і моя товаришка. Продавчиня зауважує, що зараз не сезон. Ми також нічого не купуємо. На бали нас ніколи не запрошують, а писання блогу рідко приводить до червоної доріжки.

***

Обезголовлені жінки усі такі стрункі. Моя товаришка задумується над долею крупніших жінок. Хіба ж їх не існує? А що з вагітними? Їх, правдоподібно, теж є дуже багато. Після довгих пошуків ми таки натрапляємо і на їх слід: їх не знайдеш на центральних вулицях у вітринах чи в шоурумах. Вони висять у бутіках, в тилах та в підвальних приміщеннях на довгих задніх дворах магазинів. Там, у захисті від сторонніх поглядів, їх підганяють, підшивають та розширюють.

***

Це і справді індустрія. Вистачить глянути на вулицю, щоб у цьому переконатися. Обезголовлені жінки тягнуть за собою крамниці з: взуттям, квітами, столовими декораціями, фотопослугами.

А їхні чоловіки? Тут їх не побачиш. «Може вони якраз де-інде у своїх крамницях» наважуюся я припустити як пояснення. Моя товаришка, здається, в цьому сумнівається. Вона глянула на мене і  багатозначно закотила очі.

Закам’янілий президент

Львів’яни вкладаються спати досить таки пізно, тому багато чого не знають про цих людей. Вони хіба що чують їх зранку крізь глибокий сон: чш, чш, чш. Вони підмітають вулиці мітлами з галузок, які я пам’ятаю ще з дитинства. Це сотні людей, які вдосвіта змітають з вулиць папірці, недопалки і інше сміття, прикрашають важливі місця свіжими квітами, а в особливі дні вивішують на вході до камяниць синьо-жовті прапори. Їхні помаранчеві безрукавки мають далеко не елегантний вигляд, але що ж. Я спостерігаю за ними зі свого посту. Це мої слуги, мої добрі люди.

Це я, Михайло Грушевський*. На мою честь, на згадку про мою діяльність як історика, науковця та першого президента нашої країни, була названа, ну принаймі неофіційно, площа, на якій я зараз сиджу. Колись це було місце драматурга графа Александра Фредро, але він після Другої Світової Війни перебрався до Вроцлава.

У місті живе ще багато інших моїх колег із мистецьких та інтелектуальних кіл: поети, письменники, художники, співаки, політики, майже всі – чоловіки, майже всі – українці. Старий Адам [Міцкевич, прим.авт.] надто важкий, щоб поворухнутися. Перед ним теперішні польські туристи вибудовують комічну вежу зі своїх сумок, ставлять на неї малесенький фотоапарат, шикуються перед об’єктивом і розпливаються у посмішці. Не питайте мене, чому вони це роблять. Біля мене нічого такого не відбувається. На щастя! Натомість біля мене регулярно зявляються свіжі квіти. Про це дбають мої добрі та сумлінні слуги.

Мене ображає, що дехто із сучасників проходить повз, не вітаючись. Якби вони носили капелюхи, можливо, вони б їх легко припіднімали. Але мене знають тут і до сьогодні. Я відомий з двох причин: як фігура національного значення і як місце зустрічей. Жителі Львова не домовляються про зустріч «на південь від Ринку», вони домовляються «біля Грушевського». Можливо, це звучить дещо фамільярно, але коли вони пояснюють гостям, хто я, то з неабиякою гордістю наголошують «наш» перший президент, той з 1917. 

Замолоду я багато подорожував, частково – з примусу. Я багато працював і неймовірно багато писав, передовсім як професор тут, у цьому місті. Після того, як наша держава повернула собі незалежність, я знову повернувся сюди. З 1994 року я вже особливо і не рухався, я, можна сказати, «всівся зручно» і люблю читати газету. Дехто стверджує, що я став мало рухливим, але що ж, приходить такий вік, коли руху в житті стає менше.

Мій квартал зовсім не найгірший. Я не сиджу перед Оперним театром чи на Ринку, але, тим не менше, зовсім в центрі. В принципі, я тут у дуже правильному місці, прямо на вулиці Академічній, ой, пробачте, на Проспекті Шевченка. Скільки ж разів вже змінювалися ці назви вулиць! Тут я працював, як професор, член і президент Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. За часів Радянського Союзу тут жили академіки. А Національна бібліотека і до сьогодні за два кроки звідси і цей факт дуже мене тішить.

Просто  на площі зявилася нова огидна будівля. На щастя, вона – у мене за спиною і я не мушу на неї дивитися, мене б точно заболіла шия. Перед площею, здається мені, є багато нуворишів: ювелірні магазини, дизайнерські бутіки, ресторани, готелі. Впродовж дня біля мене голосно говорять по телефону, вечорами гучно святкують, інколи сюди з боку Ринку забредуть туристи. Що б не сталося: наступного дня зранку приходять вони. Мої добрі, вірні, сумлінні люди. Вони щодня встають вдосвіта і непомітно для інших дбають про порядок і чистоту.

*1866–1934
**Фото, Центр міської історії

Маленькі сумочки через плече

Носові хустинки – старі і нові,  гаманець, ключі, квиток на проїзд, записник, телефон, айлайнер, лоратадин, флешки, список покупок, навушники, сумки в сумці (сумка для закупів, собачі пакети), маленький екземпляр оглядової вежі, який мені колись подарували. Ось те, що знайшла в своїй сумочці, окрім традиційних крихт. Маленьких талісманів якраз тоді в ній не було. Для цього мені слід було б заглянути у свій культурний пакет.

TТипово жінка? Можливо. Соціолог Жан клод Кауфман написав книжку про сумочки (Le sac. Un petit monde d’amour. Paris, J.-C. Lattès, 2011). Він розмовляє з жінками про їхні сумочки та їх вміст і багато чого відкриває в цих розмовах. Натомість чоловіки його цікавлять менше. Якщо у них і була якась сумка, то розповідали вони мало і швидше функціонально, та і не носили вони в ній майже нічого. Якби Кауфман писав свою книжку у Львові замість у французьких містечках, у ній мусіло б знайтися місце і для чоловіків.

У Львові майже всі чоловіки носять сумку і це, як мені здається, не залежить від віку чи соціального статусу. Тоді як серед жіночих сумочок панує різноманіття, чоловіки у цих питаннях швидше єдині: сумочки маленькі, квадратні, в основному – чорні з тканини чи шкіри. Вони висять через плече і досягають стегна, лівого або правого. Туристи з інших українських міст часто змушені мати дві сумочки через фотоапарат. Якщо подивитися на старі фотографії, то ці маленькі сумочки сьогодні схожі на капелюхи, які раніше носили чоловіки.  Цим точно займатимуться візуальні соціологи майбутнього.

***

Якщо історія культури чоловічих сумочок ще не написана, то одне вже точно можна сказати зараз: вони були не завжди; сумочки з’явилися лише у 2000-их, витісняючи пластикові пакети та символізуючи певну заможність;  Спеціалізовані магазини мають однозначні переваги, адже жінки – а вони в основному купують сумочки – надають перевагу шкірі і уникають базарів.

Якби хтось написав би їхню історію, можливо чоловічі сумочки стали б гламурнішими. Зараз вони якісь сумні, безпорадні, безколірні. Маленькі сумні торбинки: вони такі щоденні та нормальні, що зовсім не заслуговують на увагу. Вони навіть не мають своєї окремої назви – на них кажуть просто «сумка». Коли я про них розпитувала, то мусіла детально пояснити, які сумки я маю на увазі. Для прикладу з повсякденного життя, Анна просто взяла сумочку свого чоловіка, відкрила і показала вміст найнеобхіднішого: окуляри, трохи грошей, ключ.

Сумки практичні і виключно функцінальні. В них немає жодних тамниць – та й хто б клав туди щось собисте, якщо кожен має доступ до вмісту сумки? З таких позицій, то сумки могли б бути і прозорими. У жінок - це інакше.  Мій знайомий колись відкрив у супермаркеті сумочку дружини і знайшов там документи на розлучення які в секунду перевернули з ніг на голову усе його життя.

***

На питання „А ти не маєш сумочки через плече?“, Ігнацій, польський колега та знавець України, відповів, що не має. Він відразу зрозумів, про що мова і додав прагматичний коментар проте, що вони, в принципі, не практичні, бо в них не поміщається комп’ютер та і потрібні вони лише в тих місцях, куди з собою треба взяти лише гаманець.

Я підозрюю, навіть, що сумочки  нерідко носяться порожніми. Мобільним телефоном тут, у Львові, користуються так часто, що його навіть не варто класти в сумку. Якщо телефон не біля вуха, тоді його краще тримати в руці чи у кишені. Вам потрібні докази? Постійте декілька хвилин десь у парку. Ви їх побачите – відбитки гаманців та телефонів у задній чи передній кишені штанів. А для парасолі, така сумочка однаково замала.

Чому сьогодні вішають сумочки? Чому до 50-их років носили капелюхи? Через традицію, тому що так належить, тому, що, просто, так є. Жінки часто відмовляються в це вірити і наполягають на функціональності сумочки: «Що ж чоловіки робитимуть без сумки? Як вони без неї взагалі обійдуться?». В Німеччині, в залежності від класової приналежності, професії і віку можна побачити різні альтернативи, де чоловіки зберігають свої речі: великі кишені бежевих безрукавок, які часто можна побачити на мужчинах зрілого віку, кишені широких штанів (військового формату), внутрішні кишені піджака від костюму, рюкзак, або ж, любі мої жінки, чоловіки зберігають свої речі у Ваших сумочках.

Чи є надія на те, що і тут надійде «золотий вік» для чоловічих сумочок? Вони можуть здобути популярність як модний аксесуар. Так, я вже помітила декілька екземплярів на вулиці та на показах моди. Їх також носять через плече але трохи в інший спосіб -  знак нової свідомості чоловіків, яка надає більшу перевагу функціональності.