Поети на фронті

І ось я знову опинилася у Палаці культури. Цього разу не в елегантному Львові, а в промислово-портовому місті Маріуполь, на Сході України, неподалік лінії фронту. "Саме так і можна було собі уявити це місце" прокоментував один із колег, поки ми займали місця в залі, в якому десь у Східній Німеччині могла б відбуватися посвята молоді в життя – так звана Югендває. Інтер'єр залу нагадує про велич колишнього готелю, який пізніше став радянським, а зараз є українським клубом: високі стелі, декоровані зірками чи то квітами, та бежево-жовті стіни, які пасують до блакитних пластикових стільців масового виробництва та, здавалося,  заповідають нові часи.

***

Сьогодні тут – літературний вечір. Поети з Німеччини та українських міст прибули сюди, щоб показати Маріуполю – а тим самим і цілому Сходу країни – свою підтримку та зробити свій літературний внесок. (http://www.kulturallmende.org/projekte_aktuell/). На вході у Палац майорять прапори. Коли стоїш там, помічаєш, наскільки рідко можна зустріти прапор в Маріуполі і наскільки нормальним явищем є його всюдисущність у Львові. Біля входу зібралася невелика група людей. Це тішить, бо ще декілька хвилин тому дивувала порожнеча вулиць: "Куди поділися усі перехожі?".  Люди, які тут згуртувалися, робили враження, наче б то ціле місто зібралося тут, щоб послухати поетів та взяти участь  в літературному вечорі.

Прийшов момент представлення поетів. Організатори напружені, серйозні і святкові водночас.

Поети читають свої твори. Спектр поезії надзвичайно широкий: від вульгарної до вишуканої; від класики до поп; від ангажованої до контемпляційної; від серйозної до пародійної.  Тематичні та стилістичні відмінності творів вказують на яскраві особистості авторів, які додатково підкреслюють спалахи камер, а саме звучання творів перекладається та передається публіці з одної мови на іншу – українська, німецька, російська. Пафосність доповіді українською мовою дещо приглушується саркастичним тоном перекладача. Україномовна публіка, натомість, отримує варіант, найближчий до об'єктивного, вільного від будь-яких втручань – так принаймні здається, коли зняти навушник з одного вуха.

Читання завершені. Поет, який мав честь вчора оголосити подію відкритою, сьогодні офіційно її закрив.

***

Літературна зустріч завершена. Поети разом із публікою знову зібралися біля входу до Палацу культури прикрашеного стягами. Одна із учасниць дивується "Ніхто нічого не говорить",

"Публіка  була така задумана", - зауважив інший учасник.

"Мені впала в вічі концентрація уваги",-  прозвучав ще один коментар. 

"А й справді, у Львові люди були б зайняті своїми смартфонами", - подумала я.

- "Зараз вже ніде, окрім церкви, не зачитують нічого вголос",-  зауважила одна з учасниць, перші ніж поети сіли в автобус і поїхали.

***

Літературний вечір і справді був схожий на церковну месу, а навіть більше – на святкову месу, яку відправляють латиною. Публіка, яка складалася з самих поетів та гетерогенних жителів міста (солдати у військових формах, батько з дорослим сином, антрополог культури, журналісти та працівники культури, чоловіки та жінки в джинсах) була напружена та сконцентрована; атмосфера – задумлива.

Організатори можуть бути задоволені настроєм та кількістю присутніх в місті, в якому актуальним є не стільки питання навіщо туди їхати, скільки для чого там залишатися. Знавці релігійних ритуалів неодмінно зауважили б незвичайний і рідкісний момент.  Під-час Меси ми робимо багато речей водночас: елементи релігійних ритуалів, думки (що ще треба зробити, як виглядають інші; спідниця, яка погано сидить), контакт з сусідами. Але цього вечора все було по іншому.  

Можливо, всі були просто втомлені. Від роботи, від шкідливих промислових викидів, які проникали через вікна до залу, від кількості та різноманіття стилів презентованої поезії.

Ймовірніше, однак, що справа була в іншому: особлива атмосфера була створена відчуттям глибокої взаємної поваги між поетами та публікою, а в першу чергу солдатами, чия присутність здалека від львівських прапорів та вишиванок, нагадувала про близькість фронту.  

Танго на Левандівці

Серед натовпу, за яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.

Моє танго схоже на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися з новими людьми і новим кварталом міста.

***

- „Where can I dance tango in Lviv?“, запитала я вчителя, задихавшись.

- „Every Sunday, on the market square“, відповів він, не зволікаючи.

- „Do I have to be accompanied?“ цього разу на відповідь прийшлося трохи зачекати. Чи я припустилася помилки безтактності? Я спробувала ще раз: „Are there not enough men?“ Знову тиша.

- „There are enough men, but they won’t dance with you. I mean, not with a stranger. I do, but they won’t...“, відповів він нарешті.

***

У перерві між мілонгами, я роззирнулася довкола: там були чоловіки на велосипедах, молодь у подертих джинсах, кілька алкоголіків, сім’ї, жінка, яка інколи жебракувала у середмісті, і і багато дітей. Все ще грала музика. П’яне тріо, що складалося з двох чоловіків і жінки, танцювало.

Пізніше я зауважила на задньому плані елегантні будиночки початку минулого століття, невеликий ліс, крамниці, оточену міцним запахом кадила церкву з добудовами комуністичних часів. Я пообідала в елегантному ресторані у народному стилі з темним деревом, кахелем та кришталевими люстрами. Одна з моїх колег назвала ресторан «нормальним». Я розуміла, про що вона; інтер’єр ресторану нагадував мою квартиру в центрі міста.

Колеги залагодили усі свої нагальні справи. Погода була добра і ми вирішили повернутися  до центру пішки. Я все ще була, наче зачарована. Мене надзвичайно приємно вразила екзотична дикість кварталу, розташованого декілька кілометрів від історичного центру міста.

***

Фестиваль розтягнувся на цілий тиждень перед святкуванням Дня незалежності. Наступного дня разом із групою дівчаток я вибралася у раллі Левандівкою. Ми ходили слідами режисера Параджанова, чиє ім’я і носить фестиваль, шукали речові докази, ближче пізнавали історію району. На питання «а де ж хлопці?» дівчата з моєї команди лише безпомічно знизували плечами.

Пізніше я повторила запитання, однак цього разу скерувала його до дорослих. У відповідь я почула, що чоловіки надають перевагу футболу. Дорогою до центру мої товаришки з команди затягли мене у бар-ресторан недалеко від парку та штучного озера на Левандівці. Там більшість відвідувачів становили чоловіки. «Що ж, здається футбол викликає спрагу», подумала я.

***

- „Ти ходила ще раз на танго?“ поцікавилась моя мама по телефону.

„ Я розривалася між почуттям гордості і цікавості. В кінці кінців я таки пішла туди.“

- „Я рада. Принаймні ти змогла подивитись як інші танцюють...“

- „Падав дощ…. Цього разу ніхто не танцював.“

***

Впродовж свого перебування у Львові  я спілкувалася майже виключно з жінками. Окрім того, це були люди з області культури. Та невелика кількість чоловіків, з якими мені вдалося поспілкуватися, були або гомосексуалами, або іноземцями, або вчителями танго.

- „Ти забула про свого старого фаната. Того, з поліції.“ (див.: „Prost“: http://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/prost_18.html)

Мені навіть було якось шкода, що ця тема виявилася аж надто складною до обговорення. Щоразу коли я пробувала зрозуміти ситуацію, я зустрічалася із зморщеним чолом співрозмовника. Виглядає на те, що я взагалі була єдиною, кого ці питання цікавили.

Кримський бар

Якось я вже там була з друзями з Польщі. Він розташований в одній із бічних вуличок неподалік мого помешкання. Оскільки там було лише вино, один із моїх друзів не захотів там залишатися. Відколи він не п’є алкоголю, для нього важливо, щоб в барі пропонували воду і різноманіття безалкогольних напоїв.

***

Я пішла туди вдруге. Цього разу з Марі. Нам дуже сподобався бар. Він маленький і дещо темнуватий. Стіна за барною стійкою здається повністю обклеєна пивними бочками. Ми присіли за круглим столиком і замовили вино, назва якого була нам зовсім невідома.

Розмова з Марі, молодою письменницею з Берліна, яка зараз у Львові на письменницькій стипендії, була надзвичайно цікавою. Таким же ж цікавим було спостереження за оточуючим нас товариством. А складалося воно з велетенського, дещо безформного чоловіка, який, здавалося, щойно зійшов зі сторінок якоїсь казки, татуйованого чоловіка з модною стрижкою та сумкою через плече, та зі свого роду трубадура з ноутбуком замість музичного інструменту. Окрім них, тут був ще молодий бармен, який був зайнятий зі своїм комп’ютером – чи то телефоном – по той бік барної стійки. З вільної чи то навіть байдужої атмосфери, можна було зрозуміти, що це товариство бувало тут часто. Хоч ми і не належали до постійної клієнтури, ми однаково могли без проблем тут випити*.

***

У барі був постійний рух. Велетень неодноразово виходив, щоб пізніше повернутися знову. Ніякого порогу, там, в принципі, не було: ззовні на тротуарі стояли такі ж столики та стільці, як і всередині. Разом з другом татуйований чоловік насолоджувався читанням свого смартфону, потім кудись зникав, а згодом знову повертався.  Бармен час-від-часу відривав погляд від свого гаджету, щоб піти до свого роду кухні у застінках кнайпи. За увесь час до бару зайшов лише один клієт, щоб наповнити вином свою пляшку, так би мовити «вино з собою».

Не знаю, як довго ми вже були у барі. Там важко оцінюється не лише простір, але і час. Можливо, його вимірюють в замовленнях? Ми вирішили замовити ще по келиху. Марі принесла мені свій роман. Ми розмовляли німецькою про читання, літературу та мови. Я помітила зацікавлений погляд трубадура з ноутбуком. Дорогою від барної стійки до свого місця він коротко долучився до нас і розповів, що сам він з Ялти, а тут зараз на вимушеній емграції. Ялта! Одне єдине слово викликало у мене перед очима цілий ряд образів: школа, відоме фото Черчіля, Рузвельта та Сталіна в Криму, новий розподіл світу, мій колишній вчитель історії.

***

Марі має неймовірну здатність помічати деталі буденності, за якими криються цілі комплекси образів. Читаючи її роман, можна ще більше переконатися в цьому**. Котяча блювотина, шматки лаку для нігтів, ворсинки з одягу, які формують маленькі кульки, автокрісло з дерев’яних кульок – ці деталі не вийдуть вам з голови. Це матеріальна пам’ять, яка нагадує про події світового значення або ж про ті з приватного життя. Водночас, вони вказують на одночасність дій та «тривіальних» думок*. І той вечір у барі не став винятком. Паралельно з розмовою про досвід життя закордоном та про писання, мою, чи то нашу, увагу забирали багато маленьких загадок: пиття коньяку і кави, вина і коньяку – все ж таки тут в барі подають не лише вино – містичні звуки та приглушені розмови, що долинали із застінок.

***

Ставало пізно, а може й не так пізно? Я не знаю. У будь-якому випадку третього бокалу ми вже не замовляли. Виходячи, я помітила назву бару: Вина Криму. Якби мої польські друзі помітили назву, вони б точно захотіли залишитися. Вони, як і багато моїх знайомих тут, захоплюються Кримом і з задоволенням підтримують людей, яких звідти вигнали, чи які самі втекли. До бару я обов’язково завітаю втретє щоб востаннє випити келих з Марі та моїми тутешніми друзями перед поверненням в Монреаль. (Якби, Клаус із Культурного форуму Східної Європи в Потсдамі не був так далеко, його б я теж запросила!). А якщо у когось з нас з’являться докори сумління через кількість випитого, ми завжди зможемо сказати, що це наш маленький жест для Криму.

* це не завжди очевидно: https://www.thueringer-allgemeine.de/web/zgt/thema/detail/-/specific/Spaziergaenge-durch-den-Alltag-Exil-von-der-Mitte-843361470

** Gamillscheg, Marie (2018). Все, що блистить. München, Luchterhand.

Той, нагорі

Якось увечері, повертаючись додому, позаду мене я почула: «Привіт, Барбара!» На розі вулиці стояв мій знайомий з Німеччини з відкритими обіймами. Це була чудова несподіванка. Разом з його сім’єю ми випили червоного вина  і домовились про зустріч наступного ранку в середмісті там, де він колись жив дитиною.

Останнім часом мені доводилося слухати чимало історій житття. Часто  йшлося  про дитинство моїх співрозмовників та про балкони у внутрішніх дворах будинків, які поєднували квартири цілих поверхів. Так було і у мого німецького знайомого: дитиною він їздив на ровері  балконами свого будинку і грався там з сусідськими дітьми. У таких розповідях часто згадується, що десь в дев’яностих багато мешканців таких будинків виїхало. Згодом  сусіди дізналися, що вони емігрували до Ізраїлю, Німеччини чи Канади. Разом з хвилею еміграції прийшов і кінець ідилії на балконах.

Емігрували не всі. Дехто залишився, як от мама мого німецького знайомого. Сам же ж він таки поїхав. Однак повністю  ніколи так і не полишив міста. Емігрувати зовсім не значить більше не рухатися з місця. Зовсім навпаки. Мій знайомий, який сам з задоволенням називає себе «львів’янином», дуже пов’язаний з містом, дуже себе з ним ідентифікує та працевлаштовує земляків у своїй фірмі на німецько-польському кордоні.

***

Коли я прогулююся вулицями з мешканцями міста, вони пропонують мені приватні неофіційні екскурсії Львовом. Зазвичай все починається з кави, і вибір кав’ярні вже багато може сказати про враження, яке вони хочуть створити (інтелектуальність, автентичність, трендовість). Наш шлях з німецьким львів’янином пролягав на північ від середмістя, ліворуч від Старого ринку. Там розташована  вражаюча кількість дитячих майданчиків.  Не треба бути детективом, щоб здогадатися, що у тому кварталі раніше були єврейські Доми молитви та школи. На це вказують інформаційні табло українською та англійською мовами. Мій знайомий звернув мою увагу на те, що слово «синагога» було здерте з табло. Однак на моє запитання чи йому самому довелося стикатися з проблемою антисемітизму в місті, відповідь була заперечна.

На смартфоні у нього були світлини з минулого, до Другої Світової Війни. Ми спробували віднайти місця, що були на фото. І так прогулянка завела нас на вулицю Вугільну. Львів’янин вже було хотів щось сказати, як тут чоловік похилого віку відкрив перед нами двері напівзруйнованої будівлі. Після короткої розмови ми увійшли всередину. На стінах біля входу висіли фотографії та плакати, які нагадували про проекти, виставки та співпрацю Єврейського Культурного Центру. Це була гарна несподіванка.

Розмова відбувалася  мішаною російсько-українсько-німецькою мовою. Обидва чоловіки зналися між собою. Старший з них знав маму молодшого. Вони обмінювалися інформацією, витягали та розглядали старі листівки, Львів’янин отримав в подарунок газету.Рробилися нові фотографії і я вже знала, що зовсім скоро знайду себе на фейсбуку. Так воно вже є у Львові і я зовсім не хочу бути критичною. Фейсбук є тут чимось особливим, політичним і навіть інструментом  захисту тварин, коли постяться фотографії котів (дивись пост про котячу маму).

Поки чоловіки спілкувалися, я досліджувала будівлю. Обходячи приміщення я відкрила для себе несподівано світлий, прекрасний , хоч і знищену залу молитви колишньої синагоги.

Фото: колишня Синагога Якоба Глянцера

Коли чоловіки підійшли до мене, я дізналася, що будівля була споруджена у 1844 році і спершу використовувалася як зал для молитви, потім як складське приміщення пізніше – як спортзал, а в часи Перестройки її перетворили на Культурний центр і у 1991 році віддали в руки єврейських організацій. З усією вдячністю за інформацію, я все ж була б рада, якби мені дали можливість трошки довше насолодитися поглядом на молитовний зал. Це була коротка мить трансценденції, яка ще більше посилилась завдяки мотлоху, що лежить в залі.  Той факт, що Зал, як і все місто чекає на відновлення, здається вносить ще більше до його краси і сили.

***

На прощання, старший чоловік поцілував мене, а знайомий львів’янин зробив ще одне фото. Повернувшись у буденність середмістя, ми все ще дивувалися тим несподіванками, які «той, нагорі» - Львів’янин показав жестом в небо, а я кивнула – порозкладав на нашому шляху. Ми ще недовго продовжили прогулянку і закінчили її так, як і почали - з кавою та червоним шнапсом.

інтерв'ю: «У Львові часто не дивляться в очі»

https://zbruc.eu/node/82266

About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸

Моя п'ятнацятирічна донька відвідала мене у Львові!

"About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸", Відео Ноа Бешорнер.

Львів у Монреалі

Ми зустрілись в у кав’ярні  – я і репортерка. Вона запитала про мої враження від міста, чи помітна для мене його різноманітність. «Сьогодні, місто дуже гомогенне», відповіла я. Є певне мовне різноманіття української та російськоюї. Трохи релігійних відмінностей. ЛГБТ та інших відмінностей тут радше мало.  Велика кількість пам’ятників, в основному чоловікам та українцям, підсилюють враження гомогенності ( див. «Закам’янілий президент» https://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/der-versteinerte-prasident.html).

Різноманіття міста, здається, залишилося в минулому. До Львова чи Чернівців не їздять. Сюди здійснюють паломництво. Міська влада та приватні підприємці, очевидно, відчули тугу за багатонаціональною  монархією та вміло її комерціоналізували. Натомість у щоденному житті багато людей нічого про неї не знають, або просто зайняті іншими справами. Вони – і я, на жаль, також – не знають про те, хто колись жив у будинках, де сьогодні розташовані їхні помешкання. Тому я до сьогодні в цьому блозі писала про Львів а не про Лємберг.

Завдяки зусиллям музею „Територія Терору“, Центру Міської історії Центральної та Східної Європи і інших установ, влітку у багатьох районах міста з’явилися інформаційні таблиці про депортованих євреїв та інших жертв нацистського режиму. Це добре.

***

Репортерка була здивована, коли я розповідала про вулицю Хачісона і Монреаль, канадське місто, в якому я живу: там я на щодень розмовляю французькою і англійською. Щодня я чую їдіш – мову хасидів, яких багато живе на моїй вулиці і в околицях. Багато з їхні предків емігрували сюди наприкінці XIX ст. з сьогоднішніх Білорусії, України та Росії.

Якось я запитала у своєї вчительки польської мови в Монреалі – старшої пані з Сілезії – як мені уявити собі мультикультурні міста Центральної та Східної Європи до війни. У відповідь вона сказала, що вистачить просто роззирнутися довкола у цьому кварталі. І вона мала рацію: у щоденних розмовах ми часто змінюємо мову, інколи дещо несміливо, а часом зовсім невимушено і вільно. Схожа ситуація і з релігійними спорудами: тут багато синагог, храмів і церков – український культурний центр у моєму кварталі колись був католицькою церквою, потім синагогою. Сьогодні у його стінах – реформована єврейська громада.

Монреаль – різноманітний та багатогранний у буденності і сучасності, але і у своєму історичному минулому. Можна навести чимало музичних і літературних прикладів різноманіття мого міста. Пол Кунігіс (Paul Kunigis) – музикант і співак. Сам про себе Пол говорить, що він «католицький монреалець, польського походження, який має єврейське коріння і виріс в Ізраїлі» (https://paulkunigis.com/).* Він поєднує клезмерську музику з французьким шансоном та східними мелодіями. Він розуміє, що його музика не має нічого спільного з сьогоднішнім Ізраїлем чи Польщею. Свою публіку Пол знайшов в Монреалі.

Якщо Ви шукаєте настрої романів Йозефа Рота, якщо вам цікаво, що з ними стало сьогодні – ласкаво просимо у Монреаль.

*„Un montréalais catholique d’origine polonaise, d’ascendance juive, élevé en Israël dans un pensionnat dirigé par des frères jésuites français, je me suis retrouvé dans le pays de mon enfance en train d’enregistrer une chanson d’un juif polonais anglophone, de Montréal, descendant de la même ville que mon père, Vilnius en Lituanie, que j’ai traduit et adapté en français avec des arrangements à ma sauce, moyen/orientaux.“