інтерв'ю: «У Львові часто не дивляться в очі»

https://zbruc.eu/node/82266

About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸

Моя п'ятнацятирічна донька відвідала мене у Львові!

"About Lviv // Snapshots of Ukraine 🌸", Відео Ноа Бешорнер.

Львів у Монреалі

Ми зустрілись в у кав’ярні  – я і репортерка. Вона запитала про мої враження від міста, чи помітна для мене його різноманітність. «Сьогодні, місто дуже гомогенне», відповіла я. Є певне мовне різноманіття української та російськоюї. Трохи релігійних відмінностей. ЛГБТ та інших відмінностей тут радше мало.  Велика кількість пам’ятників, в основному чоловікам та українцям, підсилюють враження гомогенності ( див. «Закам’янілий президент» https://stadtschreiberin-lemberg.blogspot.com/2018/06/der-versteinerte-prasident.html).

Різноманіття міста, здається, залишилося в минулому. До Львова чи Чернівців не їздять. Сюди здійснюють паломництво. Міська влада та приватні підприємці, очевидно, відчули тугу за багатонаціональною  монархією та вміло її комерціоналізували. Натомість у щоденному житті багато людей нічого про неї не знають, або просто зайняті іншими справами. Вони – і я, на жаль, також – не знають про те, хто колись жив у будинках, де сьогодні розташовані їхні помешкання. Тому я до сьогодні в цьому блозі писала про Львів а не про Лємберг.

Завдяки зусиллям музею „Територія Терору“, Центру Міської історії Центральної та Східної Європи і інших установ, влітку у багатьох районах міста з’явилися інформаційні таблиці про депортованих євреїв та інших жертв нацистського режиму. Це добре.

***

Репортерка була здивована, коли я розповідала про вулицю Хачісона і Монреаль, канадське місто, в якому я живу: там я на щодень розмовляю французькою і англійською. Щодня я чую їдіш – мову хасидів, яких багато живе на моїй вулиці і в околицях. Багато з їхні предків емігрували сюди наприкінці XIX ст. з сьогоднішніх Білорусії, України та Росії.

Якось я запитала у своєї вчительки польської мови в Монреалі – старшої пані з Сілезії – як мені уявити собі мультикультурні міста Центральної та Східної Європи до війни. У відповідь вона сказала, що вистачить просто роззирнутися довкола у цьому кварталі. І вона мала рацію: у щоденних розмовах ми часто змінюємо мову, інколи дещо несміливо, а часом зовсім невимушено і вільно. Схожа ситуація і з релігійними спорудами: тут багато синагог, храмів і церков – український культурний центр у моєму кварталі колись був католицькою церквою, потім синагогою. Сьогодні у його стінах – реформована єврейська громада.

Монреаль – різноманітний та багатогранний у буденності і сучасності, але і у своєму історичному минулому. Можна навести чимало музичних і літературних прикладів різноманіття мого міста. Пол Кунігіс (Paul Kunigis) – музикант і співак. Сам про себе Пол говорить, що він «католицький монреалець, польського походження, який має єврейське коріння і виріс в Ізраїлі» (https://paulkunigis.com/).* Він поєднує клезмерську музику з французьким шансоном та східними мелодіями. Він розуміє, що його музика не має нічого спільного з сьогоднішнім Ізраїлем чи Польщею. Свою публіку Пол знайшов в Монреалі.

Якщо Ви шукаєте настрої романів Йозефа Рота, якщо вам цікаво, що з ними стало сьогодні – ласкаво просимо у Монреаль.

*„Un montréalais catholique d’origine polonaise, d’ascendance juive, élevé en Israël dans un pensionnat dirigé par des frères jésuites français, je me suis retrouvé dans le pays de mon enfance en train d’enregistrer une chanson d’un juif polonais anglophone, de Montréal, descendant de la même ville que mon père, Vilnius en Lituanie, que j’ai traduit et adapté en français avec des arrangements à ma sauce, moyen/orientaux.“

«Інтаграмб’юті»

Одного разу в університеті в Монреалі фотограф повинна була зробити мені фотографію. «Тримайте, будь ласка, голову рівно. Ні, рівно. Ви знову це робите.» Після усіх моїх спроб оборони та доказів, що я нічого не роблю, жінка авторитетно і впевнено сказала: «Робите, усі жінки це роблять – вони легко схиляють голову на бік, коли їх фотографують.» Краще б я цього тоді не чула. Відтоді я повсюди бачу лише легко схилені на бік голови. 
Можливо, ця звичка ще не дійшла до рангу антропологічної універсальності, але частиною якогось глобального тренду вона вже точно є. У Львові вони також є – легко схилені на бік голови. Відколи я, не зовсім по своїй волі, почала усюди їх бачити, на аматорських фотозйомках, окрім схилених голів, можна помітити: складені в трубочку губи, сексуальний  погляд, дещо припідняту, або – як у балерини -  витягнуту ногу.  Волосся – також дуже важливе. Існує спеціальний жест, який використовують жінки, щоб відкинути волосся на бік, але я ще не повністю його опанувала.  Навіть ті, хто часто висміюють ці звички, самі не рідко досконало володіють мистецтвом «відкидання на бік волосся». Чи самі вони це помічають? Не завжди, але інколи таки так. Інструкції до фотозйомок в ютубі теж часто згадують про цей аспект.

***

Якби Львів був людиною, він був би «інстаграмб’юті». Адже місто надзвичайно фотогенічне та вінтажне. Його фільтр був би «кремовий», тепло-жовтий.  Не дивно, що місто стало місцем зйомок фільмів і спеціально для цих цілей була створена комісія. Конкуренткою Львову є хіба що Прага – ще одне «інстаграмне» місто. Туди з’їжджаються молоді пари з усього світу на свої весільні фотосесії. У цьому напрямку Львів ще не на стільки міжнародно відомий, але, тим не менше, тут багато одружуються і ще більше фотографуються. Перед об’єктивами фотоапаратів, окрім молодят у середмісті можна побачити: вагітних в Стрийському парку, подруг на Проспекті Шевченка, щасливих немовлят у траві та молодих модельок  на фоні старих кам’яниць. Багато з цих фото згодом можна знайти у соцмережах.

***

На усіх культурних подіях чи зустрічах, звичною справою є фотокамери та лайфстріми: за бажанням, усі присутні можуть наче в дзеркалі переглянути себе під-час того чи іншого заходу на телефоні в режимі лайф.

Взагалі, мені здається, що тут життя набагато більше проходить онлайн ніж в Монреалі чи Берліні. У мережі купують і продають, фліртують лайками на фейсбуці і сердечками в інстаграмі. Навіть наркотики продають не на вулицях а замовляють онлайн – інтернет-адреси дилерів можна знайти на стінах будинків, виписані балончиками для графіті.

***

Колись у мене було хоббі: я робила скріншоти постів на фейсбуці своїх друзів з правильно укладеною посмішкою чи колег з легко припіднятою ногою. Тепер мене тегають на фейсбуці, коли я появляюся тут на якихось заходах. Але це вже більше не моє хоббі, хоча я часто згадую фотографа з її вимогою тримати голову рівно. Це досить важко постійно думати про те, щоб не нахилити голову легко на бік.

Зомбі

Нещодавно я сиділа з двома колегами у кнайпі в середмісті Львова – там, де багато гостей і туристів. Здалеку почулася мелодія. Я впізнала композицію «Зомбі» гурту The Cranberries.

Слухаючи знайомий мотив, я на декілька хвилин опинилася в іншому світі, в іншому часі – мене перекинуло на двадцять років назад.

***

Тоді, у 90-их, коли «Зомбі» лише з’явилися у хіт парадах і далеко не були класикою попмузики, життя здавалося якимось драматичнішим, трагічнішим і більш імпровізованим, ніж сьогодні. Колапс НДР, падіння Берлінського муру були ще вчорашнім днем, а не історичною подією, вони відчувалися у щоденних розмовах та буденному житті.

Відчуття 90-их, які викликала в мені пісня, я і сьогодні маю тут - у Львові. Мелодія просто наклалася на на цілу гаму відчуттів та спостережень: декадентський шарм невідновлених старих будівель, архітектурна спадщина комунізму, характерний запах. Це запах старих автомобілів, а не бурого вугілля. Через повну нестачу останнього, міські будівлі  зберегли свої ніжні пастельні кольори.

90-ті у Львові присутні не лише у відчуттях, вони появляються і у розмовах та дискусіях. Інтелектуали міста все ще відтворюють спадщину революцій тоді як де-інде їх цікавлять пережиті епохи та історична реальність.

Я сама була свідком історичних змін у Німеччині, тому мене не полишає відчуття, що тут у Львові життя теж не завжди буде таким. Інакше кажучи: я рада, що можу бути тут, перш ніж все це може змінитися.

***

Прощаючись у кафе, один із колег подарував мені CD. „Класика чи джаз?“ запитав він. Я взяла джаз – попмузики, що стала класикою, у нього не було. Повертаючись додому, я побачила і знову почула її – молоду дівчину, яка грала на гітарі сама, на розі вулиці серед минаючих її туристів. Вона, вкотре вже, програвала відомий приспів: „In your head, in your head, zombie, zombie, zombie, ei, ei…“ Зовсім цього не усвідомлюючи, ця молода дівчина поєднала епохи, викликала тугу, оживила дев’яності.

„C’est étrange!“

Котяча мама

У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.

Запросити додому соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть, що більше двадцяти.

Ми зустрічаємося у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів.  Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає слухавку чи відчиняє двері.

Якщо ви думаєте, що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна. Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона рідко їздить у відпустку.

Хресна мама

На наш дзвінок вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання -  врятувати країну від зла. На щастя, вона в цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама” Львова.

Перед президентськими виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання) недалеко площі Міцкевича.

Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він, кажуть, і кровоточив.

Хоча сьогодні воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця  в інше. Вона організовує людей та закликає їх ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.

Для тих, хто змушений залишатися  в місті, площа навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються навіть групи з прапорами та гучномовцем.

Місто, здається, ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі хреста, не наважуються спокушати долю.

            Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.

      

                                          

Поети

Ми йдемо вулицями середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз опублікував збірку віршів».

Я сиджу на поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це, здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників – сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з «хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.

Очевидно, мені б знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж Теобальд Тігер.

Думаю, тут справа в мені  як соціологу і хоббі-белетристу. Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що  поетів по ту сторону океану вважають дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“

Я не адоптувала кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі зі своїх текстів. Боже, Боже!

Обезголовлені жінки

Недалеко від президента [див. Закам’янілий президент] в моєму кварталі стоять вони – обезголовлені жінки.

Цілісінькими днями вони стоять на вулиці Івана Франка і чекають на клієнтів. Вони одягнуті завжди у біле, ну, може, не зовсім чисте біле. Інакше й бути не може, адже це дуже жвава вулиця, тут багато руху і машин, а автомобілі часто – старі. Якби ці жінки мали голови, вони неодмінно б кашляли. Але вони не можуть підписати петицію проти використання дизельного палива, тому, що рук бідолашні теж не мають.

Їх тут сила силенна! Їх можна побачити і у інших місцях в місті, але тут вони найбільш сконцентровані у своїй кількості. Вулиця ними і славиться. Більшість з них аж ніяк не дешеві. Ні. Сюди приходять, щоб розглянутись, подивитись, перш ніж замовити дешевший варіант в інтернеті.

***

Обезголовлені постаті можна побачити і в магазинах. Вони – бездоганні, абсолютно чисті і у всій палітрі різноманітності – з мереживом (в тренді), камінцями (класичні), з блискітками (блискучі), вишиті (традиційні) або рідше прикрашені перлинками. Вони всі, як і годиться, довгі. Одна мені сподобалась. Вона коштувала 10 000 грн – близько 325 євро – досить таки багато грошей як на тутешні зарплати.

„Коли ж їх одягають?“  - запитую я продавчиню, яка приглядає за сукнями, адже заміж виходять не так вже й часто. «На Дні народження, сімейні свята, бали» - коротко відповідає жінка. А, може, вони хочуть бодай раз бути саме так одягненими, знаючи, що будуть увіковічені на світлинах.

У магазині ми самі – я і моя товаришка. Продавчиня зауважує, що зараз не сезон. Ми також нічого не купуємо. На бали нас ніколи не запрошують, а писання блогу рідко приводить до червоної доріжки.

***

Обезголовлені жінки усі такі стрункі. Моя товаришка задумується над долею крупніших жінок. Хіба ж їх не існує? А що з вагітними? Їх, правдоподібно, теж є дуже багато. Після довгих пошуків ми таки натрапляємо і на їх слід: їх не знайдеш на центральних вулицях у вітринах чи в шоурумах. Вони висять у бутіках, в тилах та в підвальних приміщеннях на довгих задніх дворах магазинів. Там, у захисті від сторонніх поглядів, їх підганяють, підшивають та розширюють.

***

Це і справді індустрія. Вистачить глянути на вулицю, щоб у цьому переконатися. Обезголовлені жінки тягнуть за собою крамниці з: взуттям, квітами, столовими декораціями, фотопослугами.

А їхні чоловіки? Тут їх не побачиш. «Може вони якраз де-інде у своїх крамницях» наважуюся я припустити як пояснення. Моя товаришка, здається, в цьому сумнівається. Вона глянула на мене і  багатозначно закотила очі.