«Інтаграмб’юті»

Одного разу в університеті в Монреалі фотограф повинна була зробити мені фотографію. «Тримайте, будь ласка, голову рівно. Ні, рівно. Ви знову це робите.» Після усіх моїх спроб оборони та доказів, що я нічого не роблю, жінка авторитетно і впевнено сказала: «Робите, усі жінки це роблять – вони легко схиляють голову на бік, коли їх фотографують.» Краще б я цього тоді не чула. Відтоді я повсюди бачу лише легко схилені на бік голови. 
Можливо, ця звичка ще не дійшла до рангу антропологічної універсальності, але частиною якогось глобального тренду вона вже точно є. У Львові вони також є – легко схилені на бік голови. Відколи я, не зовсім по своїй волі, почала усюди їх бачити, на аматорських фотозйомках, окрім схилених голів, можна помітити: складені в трубочку губи, сексуальний  погляд, дещо припідняту, або – як у балерини -  витягнуту ногу.  Волосся – також дуже важливе. Існує спеціальний жест, який використовують жінки, щоб відкинути волосся на бік, але я ще не повністю його опанувала.  Навіть ті, хто часто висміюють ці звички, самі не рідко досконало володіють мистецтвом «відкидання на бік волосся». Чи самі вони це помічають? Не завжди, але інколи таки так. Інструкції до фотозйомок в ютубі теж часто згадують про цей аспект.

***

Якби Львів був людиною, він був би «інстаграмб’юті». Адже місто надзвичайно фотогенічне та вінтажне. Його фільтр був би «кремовий», тепло-жовтий.  Не дивно, що місто стало місцем зйомок фільмів і спеціально для цих цілей була створена комісія. Конкуренткою Львову є хіба що Прага – ще одне «інстаграмне» місто. Туди з’їжджаються молоді пари з усього світу на свої весільні фотосесії. У цьому напрямку Львів ще не на стільки міжнародно відомий, але, тим не менше, тут багато одружуються і ще більше фотографуються. Перед об’єктивами фотоапаратів, окрім молодят у середмісті можна побачити: вагітних в Стрийському парку, подруг на Проспекті Шевченка, щасливих немовлят у траві та молодих модельок  на фоні старих кам’яниць. Багато з цих фото згодом можна знайти у соцмережах.

***

На усіх культурних подіях чи зустрічах, звичною справою є фотокамери та лайфстріми: за бажанням, усі присутні можуть наче в дзеркалі переглянути себе під-час того чи іншого заходу на телефоні в режимі лайф.

Взагалі, мені здається, що тут життя набагато більше проходить онлайн ніж в Монреалі чи Берліні. У мережі купують і продають, фліртують лайками на фейсбуці і сердечками в інстаграмі. Навіть наркотики продають не на вулицях а замовляють онлайн – інтернет-адреси дилерів можна знайти на стінах будинків, виписані балончиками для графіті.

***

Колись у мене було хоббі: я робила скріншоти постів на фейсбуці своїх друзів з правильно укладеною посмішкою чи колег з легко припіднятою ногою. Тепер мене тегають на фейсбуці, коли я появляюся тут на якихось заходах. Але це вже більше не моє хоббі, хоча я часто згадую фотографа з її вимогою тримати голову рівно. Це досить важко постійно думати про те, щоб не нахилити голову легко на бік.

Зомбі

Нещодавно я сиділа з двома колегами у кнайпі в середмісті Львова – там, де багато гостей і туристів. Здалеку почулася мелодія. Я впізнала композицію «Зомбі» гурту The Cranberries.

Слухаючи знайомий мотив, я на декілька хвилин опинилася в іншому світі, в іншому часі – мене перекинуло на двадцять років назад.

***

Тоді, у 90-их, коли «Зомбі» лише з’явилися у хіт парадах і далеко не були класикою попмузики, життя здавалося якимось драматичнішим, трагічнішим і більш імпровізованим, ніж сьогодні. Колапс НДР, падіння Берлінського муру були ще вчорашнім днем, а не історичною подією, вони відчувалися у щоденних розмовах та буденному житті.

Відчуття 90-их, які викликала в мені пісня, я і сьогодні маю тут - у Львові. Мелодія просто наклалася на на цілу гаму відчуттів та спостережень: декадентський шарм невідновлених старих будівель, архітектурна спадщина комунізму, характерний запах. Це запах старих автомобілів, а не бурого вугілля. Через повну нестачу останнього, міські будівлі  зберегли свої ніжні пастельні кольори.

90-ті у Львові присутні не лише у відчуттях, вони появляються і у розмовах та дискусіях. Інтелектуали міста все ще відтворюють спадщину революцій тоді як де-інде їх цікавлять пережиті епохи та історична реальність.

Я сама була свідком історичних змін у Німеччині, тому мене не полишає відчуття, що тут у Львові життя теж не завжди буде таким. Інакше кажучи: я рада, що можу бути тут, перш ніж все це може змінитися.

***

Прощаючись у кафе, один із колег подарував мені CD. „Класика чи джаз?“ запитав він. Я взяла джаз – попмузики, що стала класикою, у нього не було. Повертаючись додому, я побачила і знову почула її – молоду дівчину, яка грала на гітарі сама, на розі вулиці серед минаючих її туристів. Вона, вкотре вже, програвала відомий приспів: „In your head, in your head, zombie, zombie, zombie, ei, ei…“ Зовсім цього не усвідомлюючи, ця молода дівчина поєднала епохи, викликала тугу, оживила дев’яності.

„C’est étrange!“

Котяча мама

У неї є місія, важливе завдання: вона годує бездомних, бродячих котів міста, дбає про те, щоб вони були здорові і кастровані. Колись у неї була навіть своя передача на місцевому радіо, присвячена захисту тварин. Вона – “котяча мама” Львова.

Запросити додому соціолога-алергіка вона не може, тому що у квартирі має багато котів, кажуть, що більше двадцяти.

Ми зустрічаємося у таємному місці. Там під її опікою дев’ять котів.  Я не називатиму місце нашої зустрічі, щоб не накликати неприємностей на котячу маму. З тих же ж причин і не закликатиму тут до благодійних внесків чи підтримки. «Котячу маму» часто критикують або навіть погрожують їй. Так, колись до неї задзвонила жінка з погрозами: «Від завтра я виходжу на пенсію. Я більше не приходитиму до XYZ. Якщо ти не годуватимеш котів, вони будуть на твоїй совісті.» Такі погрози жінка чує в свою сторону часто, тому не дивно, що вона неохоче піднімає слухавку чи відчиняє двері.

Якщо ви думаєте, що “котяча мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона мила, відкрита, нормальна. Лише сумка з котячим кормом та смаколиками можуть вказувати на те, що вона рідко їздить у відпустку.

Хресна мама

На наш дзвінок вона виходить з церкви і розповідає про свою місію. Її завдання -  врятувати країну від зла. На щастя, вона в цьому не сама. У неї є спільники, які їй допомагають. Вона – “хресна мама” Львова.

Перед президентськими виборами 2004 вони разом із однодумцями поставили дерев’яний хрест біля Матері Божої (яка, правдоподібно, і дала їм це завдання) недалеко площі Міцкевича.

Відтоді відбулося вже чимало чудес та героїчних вчинків – хрест возили, а частково і носили на плечах на Майдан до Києва, колись він був знесений активістами, а потім знову відновлений. Там, у Києві, він, кажуть, і кровоточив.

Хоча сьогодні воєнні дії в країні все ще тривають, ситуація вже значно спокійніша. Тому “хресна мама” в церкві. Кота у неї точно немає, адже вона часто поза домом, серед іншого і за кордоном: вона ходить у прощі з одного місця  в інше. Вона організовує людей та закликає їх ходити разом з нею. Вона - справжній релігійний підприємець.

Для тих, хто змушений залишатися  в місті, площа навколо хреста стала своєрідним міні-паломництвом. Там завжди можна зустріти поодиноких мужчин з короткими стрижками та сумками через плече, та жінок з зачісками різної довжини – чим старші, тим коротше у них волосся. Вони стоять перед хрестом, моляться, хрестяться; дехто цілує хрест. Інколи, тут появляються навіть групи з прапорами та гучномовцем.

Місто, здається, ніколи не давало дозволу на встановлення хреста, але кому б прийшло в голову про це взагалі згадувати? Навіть ті, хто глибоко сумнівається у чудодійній силі хреста, не наважуються спокушати долю.

            Якщо ви думаєте, що «“хресна мама” дивакувата, ви помиляєтесь. Вона красномовна, зайнята, нормальна. Вона багато і охоче розмовляє. Через певний час нашої розмови, вона швидко покриває голову хустиною і впевненим кроком повертається до церкви - у неї важливіша зустріч.

      

                                          

Поети

Ми йдемо вулицями середмістя. Здається мені, вона знає тут усіх. «Ось той там, це поет» каже вона так, наче б це найнормальніша на світі річ. Через декілька хвили, на моє здивування, знову: «Він – львівський поет». І знову: «Вона – відома поетеса». Ми стоїмо і спілкуємось з чоловіком, який між іншим у розмові, згадує: « тоді я якраз опублікував збірку віршів».

Я сиджу на поетичному вечорі і слухаю поезію. Дещо – досить патетичне, але це, здається, заважає лише мені. Основні теми – держава, мова, релігія. Проте багато молодих письменників – сучасні і пишуть теж на інші теми; вони, в свою чергу, не конче працюють з римами. Не зважаючи на усі відмінності та різноманіття. Всі вони мають спільну місію: мистецтво, мова. Коли вони зачитують свої вірші, я часом – як і з «хресною мамою» - маю враження, що розумію їхню, ще мені не знайому мову.

Очевидно, мені б знадобилися і приватні уроки. Друзі та знайомі хочуть допомогти. Я отримую багато книжок, збірок, гарно виданих та перекладених багатьма мовами. На моєму письмовому столі вже створилася різнобарвна колекція текстів. Я читаю їх і стверджую, що, читаючи фейлетоністів, яких я дуже люблю, я завжди перестрибувала вірші та пісні. Якщо говорити про Тухольського , то мені завжди більше подобався Петер Пантер ніж Теобальд Тігер.

Думаю, тут справа в мені  як соціологу і хоббі-белетристу. Я вирішую написати літераторам серед моїх друзів, родичів та знайомих в Монреалі. Я хочу краще зрозуміти місцеву ситуацію. Якщо ви думаєте, що  поетів по ту сторону океану вважають дивакуватими – ви не помиляєтесь. У цьому питанні всі одноголосні: „c’est étrange!“

Я не адоптувала кота і не здійснила паломництва, але на одному з вечорів я вже зачитувала деякі зі своїх текстів. Боже, Боже!

Обезголовлені жінки

Недалеко від президента [див. Закам’янілий президент] в моєму кварталі стоять вони – обезголовлені жінки.

Цілісінькими днями вони стоять на вулиці Івана Франка і чекають на клієнтів. Вони одягнуті завжди у біле, ну, може, не зовсім чисте біле. Інакше й бути не може, адже це дуже жвава вулиця, тут багато руху і машин, а автомобілі часто – старі. Якби ці жінки мали голови, вони неодмінно б кашляли. Але вони не можуть підписати петицію проти використання дизельного палива, тому, що рук бідолашні теж не мають.

Їх тут сила силенна! Їх можна побачити і у інших місцях в місті, але тут вони найбільш сконцентровані у своїй кількості. Вулиця ними і славиться. Більшість з них аж ніяк не дешеві. Ні. Сюди приходять, щоб розглянутись, подивитись, перш ніж замовити дешевший варіант в інтернеті.

***

Обезголовлені постаті можна побачити і в магазинах. Вони – бездоганні, абсолютно чисті і у всій палітрі різноманітності – з мереживом (в тренді), камінцями (класичні), з блискітками (блискучі), вишиті (традиційні) або рідше прикрашені перлинками. Вони всі, як і годиться, довгі. Одна мені сподобалась. Вона коштувала 10 000 грн – близько 325 євро – досить таки багато грошей як на тутешні зарплати.

„Коли ж їх одягають?“  - запитую я продавчиню, яка приглядає за сукнями, адже заміж виходять не так вже й часто. «На Дні народження, сімейні свята, бали» - коротко відповідає жінка. А, може, вони хочуть бодай раз бути саме так одягненими, знаючи, що будуть увіковічені на світлинах.

У магазині ми самі – я і моя товаришка. Продавчиня зауважує, що зараз не сезон. Ми також нічого не купуємо. На бали нас ніколи не запрошують, а писання блогу рідко приводить до червоної доріжки.

***

Обезголовлені жінки усі такі стрункі. Моя товаришка задумується над долею крупніших жінок. Хіба ж їх не існує? А що з вагітними? Їх, правдоподібно, теж є дуже багато. Після довгих пошуків ми таки натрапляємо і на їх слід: їх не знайдеш на центральних вулицях у вітринах чи в шоурумах. Вони висять у бутіках, в тилах та в підвальних приміщеннях на довгих задніх дворах магазинів. Там, у захисті від сторонніх поглядів, їх підганяють, підшивають та розширюють.

***

Це і справді індустрія. Вистачить глянути на вулицю, щоб у цьому переконатися. Обезголовлені жінки тягнуть за собою крамниці з: взуттям, квітами, столовими декораціями, фотопослугами.

А їхні чоловіки? Тут їх не побачиш. «Може вони якраз де-інде у своїх крамницях» наважуюся я припустити як пояснення. Моя товаришка, здається, в цьому сумнівається. Вона глянула на мене і  багатозначно закотила очі.

Закам’янілий президент

Львів’яни вкладаються спати досить таки пізно, тому багато чого не знають про цих людей. Вони хіба що чують їх зранку крізь глибокий сон: чш, чш, чш. Вони підмітають вулиці мітлами з галузок, які я пам’ятаю ще з дитинства. Це сотні людей, які вдосвіта змітають з вулиць папірці, недопалки і інше сміття, прикрашають важливі місця свіжими квітами, а в особливі дні вивішують на вході до камяниць синьо-жовті прапори. Їхні помаранчеві безрукавки мають далеко не елегантний вигляд, але що ж. Я спостерігаю за ними зі свого посту. Це мої слуги, мої добрі люди.

Це я, Михайло Грушевський*. На мою честь, на згадку про мою діяльність як історика, науковця та першого президента нашої країни, була названа, ну принаймі неофіційно, площа, на якій я зараз сиджу. Колись це було місце драматурга графа Александра Фредро, але він після Другої Світової Війни перебрався до Вроцлава.

У місті живе ще багато інших моїх колег із мистецьких та інтелектуальних кіл: поети, письменники, художники, співаки, політики, майже всі – чоловіки, майже всі – українці. Старий Адам [Міцкевич, прим.авт.] надто важкий, щоб поворухнутися. Перед ним теперішні польські туристи вибудовують комічну вежу зі своїх сумок, ставлять на неї малесенький фотоапарат, шикуються перед об’єктивом і розпливаються у посмішці. Не питайте мене, чому вони це роблять. Біля мене нічого такого не відбувається. На щастя! Натомість біля мене регулярно зявляються свіжі квіти. Про це дбають мої добрі та сумлінні слуги.

Мене ображає, що дехто із сучасників проходить повз, не вітаючись. Якби вони носили капелюхи, можливо, вони б їх легко припіднімали. Але мене знають тут і до сьогодні. Я відомий з двох причин: як фігура національного значення і як місце зустрічей. Жителі Львова не домовляються про зустріч «на південь від Ринку», вони домовляються «біля Грушевського». Можливо, це звучить дещо фамільярно, але коли вони пояснюють гостям, хто я, то з неабиякою гордістю наголошують «наш» перший президент, той з 1917. 

Замолоду я багато подорожував, частково – з примусу. Я багато працював і неймовірно багато писав, передовсім як професор тут, у цьому місті. Після того, як наша держава повернула собі незалежність, я знову повернувся сюди. З 1994 року я вже особливо і не рухався, я, можна сказати, «всівся зручно» і люблю читати газету. Дехто стверджує, що я став мало рухливим, але що ж, приходить такий вік, коли руху в житті стає менше.

Мій квартал зовсім не найгірший. Я не сиджу перед Оперним театром чи на Ринку, але, тим не менше, зовсім в центрі. В принципі, я тут у дуже правильному місці, прямо на вулиці Академічній, ой, пробачте, на Проспекті Шевченка. Скільки ж разів вже змінювалися ці назви вулиць! Тут я працював, як професор, член і президент Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. За часів Радянського Союзу тут жили академіки. А Національна бібліотека і до сьогодні за два кроки звідси і цей факт дуже мене тішить.

Просто  на площі зявилася нова огидна будівля. На щастя, вона – у мене за спиною і я не мушу на неї дивитися, мене б точно заболіла шия. Перед площею, здається мені, є багато нуворишів: ювелірні магазини, дизайнерські бутіки, ресторани, готелі. Впродовж дня біля мене голосно говорять по телефону, вечорами гучно святкують, інколи сюди з боку Ринку забредуть туристи. Що б не сталося: наступного дня зранку приходять вони. Мої добрі, вірні, сумлінні люди. Вони щодня встають вдосвіта і непомітно для інших дбають про порядок і чистоту.

*1866–1934
**Фото, Центр міської історії

Маленькі сумочки через плече

Носові хустинки – старі і нові,  гаманець, ключі, квиток на проїзд, записник, телефон, айлайнер, лоратадин, флешки, список покупок, навушники, сумки в сумці (сумка для закупів, собачі пакети), маленький екземпляр оглядової вежі, який мені колись подарували. Ось те, що знайшла в своїй сумочці, окрім традиційних крихт. Маленьких талісманів якраз тоді в ній не було. Для цього мені слід було б заглянути у свій культурний пакет.

TТипово жінка? Можливо. Соціолог Жан клод Кауфман написав книжку про сумочки (Le sac. Un petit monde d’amour. Paris, J.-C. Lattès, 2011). Він розмовляє з жінками про їхні сумочки та їх вміст і багато чого відкриває в цих розмовах. Натомість чоловіки його цікавлять менше. Якщо у них і була якась сумка, то розповідали вони мало і швидше функціонально, та і не носили вони в ній майже нічого. Якби Кауфман писав свою книжку у Львові замість у французьких містечках, у ній мусіло б знайтися місце і для чоловіків.

У Львові майже всі чоловіки носять сумку і це, як мені здається, не залежить від віку чи соціального статусу. Тоді як серед жіночих сумочок панує різноманіття, чоловіки у цих питаннях швидше єдині: сумочки маленькі, квадратні, в основному – чорні з тканини чи шкіри. Вони висять через плече і досягають стегна, лівого або правого. Туристи з інших українських міст часто змушені мати дві сумочки через фотоапарат. Якщо подивитися на старі фотографії, то ці маленькі сумочки сьогодні схожі на капелюхи, які раніше носили чоловіки.  Цим точно займатимуться візуальні соціологи майбутнього.

***

Якщо історія культури чоловічих сумочок ще не написана, то одне вже точно можна сказати зараз: вони були не завжди; сумочки з’явилися лише у 2000-их, витісняючи пластикові пакети та символізуючи певну заможність;  Спеціалізовані магазини мають однозначні переваги, адже жінки – а вони в основному купують сумочки – надають перевагу шкірі і уникають базарів.

Якби хтось написав би їхню історію, можливо чоловічі сумочки стали б гламурнішими. Зараз вони якісь сумні, безпорадні, безколірні. Маленькі сумні торбинки: вони такі щоденні та нормальні, що зовсім не заслуговують на увагу. Вони навіть не мають своєї окремої назви – на них кажуть просто «сумка». Коли я про них розпитувала, то мусіла детально пояснити, які сумки я маю на увазі. Для прикладу з повсякденного життя, Анна просто взяла сумочку свого чоловіка, відкрила і показала вміст найнеобхіднішого: окуляри, трохи грошей, ключ.

Сумки практичні і виключно функцінальні. В них немає жодних тамниць – та й хто б клав туди щось собисте, якщо кожен має доступ до вмісту сумки? З таких позицій, то сумки могли б бути і прозорими. У жінок - це інакше.  Мій знайомий колись відкрив у супермаркеті сумочку дружини і знайшов там документи на розлучення які в секунду перевернули з ніг на голову усе його життя.

***

На питання „А ти не маєш сумочки через плече?“, Ігнацій, польський колега та знавець України, відповів, що не має. Він відразу зрозумів, про що мова і додав прагматичний коментар проте, що вони, в принципі, не практичні, бо в них не поміщається комп’ютер та і потрібні вони лише в тих місцях, куди з собою треба взяти лише гаманець.

Я підозрюю, навіть, що сумочки  нерідко носяться порожніми. Мобільним телефоном тут, у Львові, користуються так часто, що його навіть не варто класти в сумку. Якщо телефон не біля вуха, тоді його краще тримати в руці чи у кишені. Вам потрібні докази? Постійте декілька хвилин десь у парку. Ви їх побачите – відбитки гаманців та телефонів у задній чи передній кишені штанів. А для парасолі, така сумочка однаково замала.

Чому сьогодні вішають сумочки? Чому до 50-их років носили капелюхи? Через традицію, тому що так належить, тому, що, просто, так є. Жінки часто відмовляються в це вірити і наполягають на функціональності сумочки: «Що ж чоловіки робитимуть без сумки? Як вони без неї взагалі обійдуться?». В Німеччині, в залежності від класової приналежності, професії і віку можна побачити різні альтернативи, де чоловіки зберігають свої речі: великі кишені бежевих безрукавок, які часто можна побачити на мужчинах зрілого віку, кишені широких штанів (військового формату), внутрішні кишені піджака від костюму, рюкзак, або ж, любі мої жінки, чоловіки зберігають свої речі у Ваших сумочках.

Чи є надія на те, що і тут надійде «золотий вік» для чоловічих сумочок? Вони можуть здобути популярність як модний аксесуар. Так, я вже помітила декілька екземплярів на вулиці та на показах моди. Їх також носять через плече але трохи в інший спосіб -  знак нової свідомості чоловіків, яка надає більшу перевагу функціональності.

Будьмо!

8:56 потяг Краків-Перемишль. Вона сидить у вагоні, що прямує до Львова. Двоє чоловіків середнього віку заходять в купе. Від них тхне алкоголем; пиво у них з собою. Я б охоче з ними завела розмову, але жінка, яка відразу ж знайшла в мені собі подібну, мовою тіла однозначно заборонила мені будь-які розмови з новоприбулими. Поки я ненадовго задрімала, чоловіки вийшли на одній із проміжних зупинок. Ми відчинили вікно.

***

Тарас – поліцейський у відставці. Ми зовсім випадково познайомились, а потім ще декілька разів так само ж випадково бачились. У  Львові ви часто можете зустрітись знову. Вечорами він любить сидіти з друзями в барах. Щоразу він зустрічає мене словами „Ich bin betrunken!“ («я п’яний», нім.) або  „I’m drunk!“ («я п’яний», англ.), мабуть в залежності від того, чи він думками зараз на своїй службі в НДР чи у численних подорожах до своїх дітей в Канаду.

IУ товаристві однолітків Тарас проводить вечори за горілкою з пивом. Один з його друзів – Роман - говорить польською, то ж ми можемо більше поспілкуватися: чи Львів гарне місто, чи пахнуть липи, чи я заміжня. Він розповідає ще щось про свою простату, як пояснення того, чому він п’є менше, ніж інші присутні. Мушу визнати, я не все зрозуміла. Мовні труднощі – він переходить час-від-часу на українську, а я її не знаю – і алкоголь відіграли свою роль, але тим не менше, якимось чином спілкування цього разу таки вдалося. Я змінюю тему і цікавлюся, про що спілкуються в чоловічих компаніях.  Він бурмотить щось про Революцію. «Jaka?», «pazdziernikowa» (жовтнева). «Ага…»

***

На парі з німецької студенти Франкового Університету розповідають про своє життя: найулюбленіші теми – спільне життя з батьками та братами чи сестрами і гучні весілля. Я запитую: «Що видається вам дивним, коли ви йдете по вулиці?» «What?», вони переходять на англійську,  „What is weird, strange?” (що є дивакуватим, незвичним?) „People wearing oversized clothes or people with dreadlocks, you know“ (люди одягнені в одяг типу оверсайзд або люди з дредами. Ну Ви розумієте). „А п’яниці у громадських місцях?“, цікавлюся я. „No!“ прозвучало одноголосно без секунди зволікання. „Це нормально, так як і старі бабусі, які силою пропихають собі шлях в трамвай чи маршрутку“. Як і для жінки, що їхала зі мною в купе, для студентів алкоголізм, здається, теж не є чимось дивним чи забороненим, але вони з ним ніяк не пов’язані.

***

Зовсім по-іншому виглядає ситуація в Ерфурті, де я зараз проводжу одне зі своїх досліджень. Абстиненція – кодове слово сучасності, так написав у листі до мене один професор після прочитання моєї однойменної статті. У ній йдеться про прагматизм та про етику міри: не за багато і не за мало. Відколи я спостерігаю цю тенденцію, запитую себе, куди поділися люди, яких жінки з комунальних квартир майже з любов’ю називали «наші алкоголіки»? Померли в наслідок зловживання? Були вигнані з міста? А можливо, цих людей, часто сімейних пар, які – пригадуєте? – пліч-о-пліч, опираючись ліктями на подушки, виглядали з вікон, більше не видно, тому, що на вулицях уже і нема на що дивитися?
.

Цікаво, що при таких тенденціях і при всій стриманості, саме зараз в Ерфурті,  і не лише там, ввели заборону на розпивання спиртних напоїв у громадських місцях. Можливо, кількість п’яниць обернено пропорційна до суєти, яку вони навколо себе викликають: чим менше алкоголіків, тим більше ми їх бачимо і тим жвавіше про них дискутуємо.

Можливо, на Львів чекає така ж доля, можливо такі зміни стануть індикаторами перевтілення міста.

***

Без паніки, я не зловживаю у Львові. Ну, може, хіба що один раз. У будь-якому разі, занадто багато писати про алкоголь теж не нормально, так колись сказав один шкільний вчитель  Єни. Про нову форму поліцейських чи жовтневу революцію поліцейський Роман не хотів зі мною говорити. Шкода. Я б з радістю щось про це написала. Чудові будівлі, запах липи – до цього я ще повернусь.