Поети на фронті

І ось я знову опинилася у Палаці культури. Цього разу не в елегантному Львові, а в промислово-портовому місті Маріуполь, на Сході України, неподалік лінії фронту. "Саме так і можна було собі уявити це місце" прокоментував один із колег, поки ми займали місця в залі, в якому десь у Східній Німеччині могла б відбуватися посвята молоді в життя – так звана Югендває. Інтер'єр залу нагадує про велич колишнього готелю, який пізніше став радянським, а зараз є українським клубом: високі стелі, декоровані зірками чи то квітами, та бежево-жовті стіни, які пасують до блакитних пластикових стільців масового виробництва та, здавалося,  заповідають нові часи.

*** 

Танго на Левандівці

Серед натовпу, за яким я спостерігала, мою увагу привернули дві постаті: одна – елегантна і дещо прив’яла – чи може просто надто нафарбована? – жінка у шовковій сукні з оголеними плечами, і чоловік у світло-бежевому костюмі, аж надто кокетний, як для такої нагоди. Ці двоє сиділи серед жінок поважного віку у спідницях чи штанах 7/8 на трибуні перед головною сценою Фестивалю на Левандівці. Сцена стояла на вході у тамтешній молодіжний центр, розташований у колишньому кінотеатрі, пофарбованому в національні кольори. Фотографуючи їх, я раптом зрозуміла: ці дві екзотичні пташки були вчителями танго, зазначені у програмі, яку я якраз переглянула.

Моє танго схоже на мою польську: я – не експерт, але дещо можу. Поки мої колеги активно займалися організацією фестивалю на підтримку розвитку менш шанованого району Львова ніж центр, я танцювала з екстравагантним чоловіком та блискучою жінкою і ще з декількома дітьми. Я була, ніби, зачарована: я могла рухатися, знайомитися з новими людьми і новим кварталом міста.

***