Історії про сорочки

Ще у Монреалі слово «вишиванка» з’явилося уже у третьому уроці мого підручника з української мови. Моя вчителька розповідала мені щось про те, як їх у школі вчили вишивати… Я відразу ж забула це слово. Воно здавалося мені не таким вже й важливим у словнику лексики першої необхідності.. 

Через три місяці я, нарешті, прилетіла до Львова. Літак сів увечері. Сутеніло. Тільки наступного дня змогла побачити місто і людей у кольорі. Львів прикрашали синьо-жовті прапори, а багато людей у цей день носили білі сорочки з вишитими орнаментами. Це був День вишиванки, день вишитих сорочок. От тоді я відразу і пригадала свій урок у підручнику...

***

Через кілька днів святковість замінила буденність. Вишиванки все ще можна було побачити у місті, однак вже рідше. Як це зазвичай є в Німеччині, вулиці міста роїлися від картатих сорочок. Але вже у неділю вишиванки повернулися. Ви побачите їх тут часто в неділю, у святкові дні, на весіллях чи хрестинах, а також – в останній день перед шкільними літніми канікулами.

Деякі вишиті власними рукам чи руками дорогої людини, інші – з базару. Вишиванки, здається, належать до речей, які можуть похвалитися загальним естетичним визнанням

***

На зустрічі з паном Миколою, я запитала чи має він також вишиванку.  Що за питання! Він ненадовго вийшов з кімнати і повернувся з прекрасним зразком вишитої сорочки. Я розглядала сорочку зі здивуванням і запитувала, чи у дружини також така є. Її мені вже не показали, але натомість я отримала погляд, що міг би значити приблизно «Ой, навіть не питайте». Аж стільки їх, мабуть, було. На стінах у квартирі висіли сімейні світлини. Внуки у далекій Канаді на своїх шкільних фото теж у вишиванках.

***

            В Румунії такі сорочки також є. Там їх називають «іа». Моя колега Моніка нещодавно мала про це доповідь. Там їх носять переважно жінки. Тут же вишиванка є предметом і чоловічої моди, завдяки їй чоловіки можуть почуватися елегантно (дивись допис „mon chéri“).

ÜЗагалом, сорочки, здається, є досить таки демократичними: їх одягають представники усіх поколінь. Вони виглядають стримано, не надто сексуально. Вони толерантні до мов, адже їх власники можуть говорити українською, російською, але і гості з далеких країн також можуть їх придбати. Хоча, на базарі, вони часто продаються поряд з військовим одягом, однак мають пацифістський характер.

***

Багато вишиванок було і під-час релігійної процесії на захист сім’ї на останніх вихідних. Було багато промов. Не раз звучало, що саме сім’я є першоджерелом і носієм українських традицій та цінностей. Учасники повторювали гасла «тато, мама, діти». Хоча, мені потенційна дія вишитих сорочок здавалася сильнішою, ніж проголошуваних лозунгів.

***

Причин, щоб одягнути вишиванку може бути кілька: краса і мода, національна гордість, щоб втішити дідуся і бабусю, щоб порядно виглядати, коли йдеш до церкви, або ж, що не виключено, якщо все інше вже у пранні. При усій різноманітності мотивів, вишиванка так чи інакше робить свій внесок у національну свідомість українців.

Наразі, я не зустріла ще численних критиків вишиванки. Вікторія не може сказати, що вони їй дуже подобаються, але і проти вишиванок вона теж нічого не має. Це просто не її. Христина грає в іронічну гру з традиціями, одягаючи вишиту сорочку лише після Дня вишиванки. Можливо, сьогодні дисидентство полягає у тому, щоб не одягнути вишиванку.

Здалека можна почути і слова критики. Ательє мод перетворили вишиту сорочку, як Ів Сан Лорен, на інструмент; вона сприяє так званій „cultural appropriation“, тобто   культурній узурпації та комерціалізації. Можливо. Хоча мені здається, що ательє також працюють у дусі сорочки та її статусу.

***

На уроках іноземної мови в школі діти, здається, також вчать слово «Вишивка». Молода жінка у мій другий день у Львові слабкою англійською розповідала мені щось про„embroidement“. Звичайно, і на ній була вишиванка.

Mon chéri

Ззовні вивіски французькою (mon chéri, charme), та англійською (nail studio, brow bar, make up, lazer). Гучні рекламні назви нагадують про чужі далекі краї, але, зайшовши всередину, не сподівайтесь, що з вами заговорять іноземною.

Марія, гарантуючи високу якість послуг закладу, привела мене того дня з собою. З екрана телевізора звучала латиноамериканська, англійська та українська музика, нічого російського. Дивлячись на виконавців, розумієш, що вони в таких закладах проводять чимало часу: салон краси.

***

Було б цікаво мати такий салон у багатьох містах, для спостереження за людьми. «Ти часто ходиш в салон краси?» запитує Марія. «Ні. Я, в принципі, знайома лише з перукарнями». «Перукарі і таксисти –як соціологи, хороші спостерігачі»,- додаю я.

Курси перукаря у мене ще попереду, а наразі я тут в ролі соціолога. Серед спостережень, які мені вдалося зробити до цього часу, можу розповісти наступне: У моїй перукарні в Ерфурті, в центрі міста, окрім кави  можна отримати хорошу стрижку і новий колір волосся. «Висвітлення» чи «омбре» моя майстриня принципово не робить – «це надто нищить волосся», наголошує перукарка. Зрештою, вона і без цих послуг має достатньо клієнтів, тому зовсім не має підстав порушувати свої професійні принципи.

В Монреалі моя перукарка стриже швидко і добре, хоча з тенденцією до надто коротких стрижок. Там здається, не діє неписане гасло ерфуртської майстрині «не забагато і не за мало». А у Львові? У Львові, якщо ви вже записалися в салон краси, то вам запропонують увесь спектр послуг: стрижка, зачіска, укладка, дизайнерське покриття нігтів, брови, макіяж, вії, манікюр і педикюр само собою і, напевне, ще інші послуги, про які мені поки що невідомо.

Марія вибирає блідо-рожевий лак, а для одного пальця – блиск. «Un petit extra» ось ще одна можлива назва для салону. Я спостерігаю  заради моєї любові до соціології, дозволяю і собі намалювати нігті.

***

Ліва ріка, права рука. «Чи чоловіки сюди також приходять?» - цікавлюся я у майстрині манікюру. У салоні голосно сміються і про щось говорять, а я, на жаль, не все розумію. «Ні, я не маю на увазі, чи чоловіки тут працюють, але чи є серед клієнтів чоловіки?» «Ага! Що ж, інколи приходять гарні чоловіки з Туреччини чи Італії, українці – ні», відповідає Наталя, тоді як з обличчя Марії можна прочитати, що ситуація зовсім безнадійна. Від чоловіків жінки, які працюють в салоні, багато не очікують. Їхні mon cheri повинні бути акуратні і доглянуті. Здається, інвестиції чоловічої частини населення в індустрію краси обмежуються короткою стрижкою та чистою сорочкою.  Більшість зусиль спрямовується на певну тілобудову, яку я, наразі, ще не можу описати.

Права рука, ліва рука. « Тобі не заважає музика?», -  продовжую розпитувати Наталю. «Що? Ні!», - відповідає вона дещо спантеличено. Пісні повторюються, а виконавці не відповідають канонам політкоректності. Томаш – соціолог з Польщі, який тут працює і люб’язно обмінявся зі мною нотатками, до теми краси та моди зауважив, що в місті за останні роки багато змінилося. Спідниці, наприклад, стали довшими. Окрім слідкування за міжнародними тенденціями моди, довжина спідниць, та популярність кросівок чи взуття без підборів, можуть свідчити про соціальні зміни у гендерних відносинах та про прагнення до більшого комфорту руху.

***

Поряд з усіма дотриманими чи недотриманими канонами краси, поряд з амбівалентністю таких закладів, салони краси у Львові – це своєрідна оаза, міні курорт для лікування від буденності.  Йдеться не лише про соціальні очікування в індустрії краси та музики, тут  щось більше. Сюди йдеш з подругою, присвячуєш собі час і робиш щось для себе самої. Зрештою, не дарма слова манікюр, педикюр та курорт – спільнокореневі. Інколи тут також дають консультації. Колись перукарка порадила мені не стригти того дня волосся надто коротко. Вона помітила, що я була чимось засмучена і відрадила мене від надто різких змін.

***

На виході нас все ще супроводжували невтомні співаки та танцівники. А на касі за нами пильно слідкував образ Діви Марії. Так повернення в реальність вже не було надто складним.

Чи у неділю зранку у Львові завжди висять прапори? 

 

Гера у Львові

Там минуло Богданине дитинство – на німецькому дитячому майданчику на Сихові – передмісті Львова радянського зразка. Вона показує мені панельні будинки, збудовані німцями. Назву німецького міста  Гера пам’ятають з далеких 1990-х. Шкода, думаю я: "Німецькі працівники, чи, може, тоді радше робітники, принесли старий стиль у новий час.“
 
Чому Гера? Місто розташоване за 973 км від Львова, автобусом туди їхати 38,5 годин… Чи Львів – місто-партнер Гери? Зовсім ні.

Можливо, тюрингське місто тут, у Львові зробило неабияку кар'єру і стало більш популярним і відомим, ніж на батьківщині.  Так це іноді буває з канадськими співаками чи кухарами в Польщі чи Лісабоні?

Як ви вже здогадуєтесь, я обов'язково піду слідами Гери у Львові . Дорогою, можливо,  зроблю собі манікюр, адже на Сихові можна знайти  салон краси під назвою Гера.

А ну ж, тут на Сихові, по той бік туристичного середмістя, я знайду живу спадщину німецькомовної Європи, живу реальність потойбіч успішно комерціалізованих сентиментів. Тут, на районі, і досі будуються панельні будинки старого стилю. "Наш район зараз досить популярний. Попит на квартири тут великий" - зауважує Богдана.

На Сихів їздить Татра KT4D, трамвай з Гери, в якому легко поринути у справжню атмосферу дев'яностих.

Куди?

В одній із Львівських кнайп, зі мною заговорила жінка, яка разом з сім’єю відвідує Львів. Вони  з міста Яса в Румунії. Мої нові знайомі приїхали до Львова на два дні раніше від мене, тому я скористалася нагодою запитати, що, на їхню думку, слід побачити в місті. Відповідь була швидка: «Неодмінно церкви!» «Яса теж може пишатися своїми церквами», -  зауважила я.

Релігія в місті не обмежується релігійними спорудами, вона присутня теж далеко за їх стінами. На жвавому транспортному перехресті в центрі міста старші і молоді чоловіки і жінки стоять навколішки з руками, складеними у молитві перед фігурою Марії та білим кам’яним хрестом. Повз них проходять десятки перехожих. Ніхто не звертає уваги. Взагалі, у Львові, здається мало на що звертають увагу. 

На поетичному вечорі у кав’ярні  одна з поетес одягнена у футболку, схожу на ту, що їх полюбляють жінки в Німеччині – кольори морської хвилі з золотими вкрапленнями та рослинним орнаментом. На спині – зображення Христа. Поряд з іншою тематикою, впродовж вечора з відчутним пафосом звучить релігійно спрямована поезія.

Жінка, яка добре знає Львів, каже, що знає, де можна купити таку футболку. Я туди неодмінно піду.

***

Пізній вечір. Перед якимось входом стоять чоловіки, багато вже потрапили всередину і стоять перед маленьким загратованим віконцем. Що це? Букмекерська контора? Ні, це – ломбард. У мене досі немає ножа, чайника, коркотягу. Я туди неодмінно піду. 

***

Вона працює в одному із відділів Міської ради. Там незабаром обговорюватимуть гендерне питання. Як до нього підійти? «Часто це „question of dignity“ (питання гідності)», -  додає вона. Вони шукають жінку соціолога. Чи я туди піду? Звичайно.

***

В Палаці культури сидить жінка, яка добре знає Львів, якщо тільки вона не вийшла у справах культурної дипломатії.  Яка будівля! Збудована у 30-х роках минулого століття для працівників і працівниць міста. Модерністський стиль, червона цегла, мармур усіх відтінків, орнаментний паркет, справжній лабіринт ходів та коридорів. Тут є концертна зала з  велетенською люстрою, колишній кінозал, який вже встиг бути нічним клубом, а тепер, при нагоді, присвячує свої стіни поезії, танцювальна зала з рожевою куртиною. Чи танцюють тут сальсу? «Ні, швидше народні танці». Гаразд. Жінка при вході слухає езотеричну музику на кшталт містичних звуків мови дельфінів і повідомляє, що керівника зараз немає на місці. Я туди ще раз неодмінно піду.